|
Вона була одна: тілом і духом. Чорний, покритий мохом камінь був не зручним для неї. Постійний вітер надокучав, задуваючи срібні піщинки пляжу їй у обличчя. Але усе це дрібниці… Цей пісок, занурюючись у морську воду, перетворювався на золоті краплини, що переливались під променями сонця і це було красиво. Шум хвиль нагадував спокій, для якого, нарешті, настав час прийти до її свідомості.
Середина літа, але так не відчувалось їй. Вона одягнена у джинси та клітчасту сорочку. Четверте липня. Людей мало. Тиша. І їй майже комфортно.
Вечір насувається, старий місяць зійшов, дві чайки летять в різні боки; одна із них упіймала краба, змочила його у воді та почала дзьобати. Невдала спроба вхопити такого ж однієї пари, розсмішила її: «Маленькі, закохані діти…»
Сонце з’явилось, як і тінь на папері, а чайка, та ж сама, вмивається після вечері. Жовта, гаряча, кругла пляма на небі гріє змокрілі її штанини і холодні ноги не турбують, вона звикла до холоду світу. Як же звично для неї – сидіти просто неба і поглинати думкою весь світ. Холод пронизував спину і морський берег став новою дорогою вперед.
Океан – сильна стихія, зачаровує своєю легкістю та невимушеністю красоти. Небо вкривається від ніжно рожевої до червоної фарби. Безмежність, свобода, не важливість попередніх питань і значущість виникаючих вловлюється у поглядах відпочиваючих. Вона згадала слова із фільму і бажання почути «крик» океану заполонив її думки. Ставши як статуя, вона вслухалась у звуки, що долинали звідусіль, сподіваючись почути саме його. Промені сонця, як тисячі світлих ідей, що передаються на землю щоб освітити наші ясні голови, мерехтять на заході між статичними і непохитними будинками, де живуть, або стараються не виживати камінні фігури чужих силуетів.
На кінець дня люди стають повільними, а на пляжі так взагалі столітніми черепахами. І тільки наймолодші іще мають енергію, щоб грати у квача або ж на перегони, їсти морозиво. Як не дивно ці два різних типи людей гармонійно поєднуються в одному місці. Небо стає темнішим, перша зірка засяяла вгорі.
Здається, вона когось чекала, насправді ж, привикла жити в надії. Вдивляючись у погляди інших, читаючи настрій по проблисках в очах вона розважалась. Її вуха не чули шуму каруселі та галасу дітей, не чули про що говорили «дорослі» підлітки та омолоджені старушенції. Музика поглинула її душу ще у ранньому дитинстві, так і не полишаючи на самоті. Вона уявляла їх усіх у домашньому побуті, на самоті із своїми примхами, без гримас фальшивої усмішок та прикрас великої знаті.
Дев’ята година вечора, сяють ліхтарі атракціонів. Дитяча радість поширювалась між людьми та їхніми забутими проблемами. Їй сліпило очі від яскравості усіх цих кольорів і вона уже звикла до різних типів людей. Чорні, азіати, свої і чужі, веселі та смішні, тихі і крикливі – їх так багато і ти серед них. Інтернаціональність міста зашкалювала. Музика змінювала свої тембри, навіть почала повторюватись, але і надалі продовжувала змінювати настрій, не змінюючи усмішки на її обличчі. Наближалась година, через котру народ напливав страшною силою, як із суші так і з морської сторони. Всі рухались до берега, до центру подій і, насправді, вона не думала, що такий ажіотаж відбувається щоп’ятниці. Сьогоднішній день був важливим не тільки для неї.
Пробила десята година і вона почула з-за спини гучні хлопки – то пробивався салют до її, приглушених музикою, вух. Тривало це дійство півгодини, чаруючих тридцять хвилин. Часом салют надоїдав, оскільки був дещо одноманітним моментами, тоді вона розглядала реакції людей. І не важливо наскільки ти був злим, пригніченим, ображеним на це життя і людей довкола себе, яскраві спалахи на нічному небі додавали мить віри у чудо і красу, натхнення на надію цього світу. Незалежно від віку, усі перетворювались на наївних, маленьких діточок.
Вона гуляла з думкою щоб розслабитись і на початку – це означало напитись, тільки от тутешній закон не дає такому дійству можливості для реалізації. Отже, довелось знайти альтернативний, для неї, психологічний спосіб виправляти ситуацію. Сьогодні їй це майже вдалось. Прогулятись вона давно планувала, і тільки через місяць перебування тут вона змогла вибратись. Початок був складним. Проблеми колись забутого не відпускали та і нові не відставали «покращувати» їй життя.
Змінилось все! І люди, і друзі, і сам етап у соціумі. Вона змінилась… хоча, насправді, просто розкрилась. Їй стало не страшно як колись, відчуття свободи і цілеспрямованості поглинав невпевненість і недосконалість. Розуміючи, що ідеалу не існує, вона захопилась стати ідеалом, якого не бачив світ. Старалась бути привітною та стандартним шаблоном, при тому залишатись індивідуальністю на самоті.
Дивний був місяць, так багато подій і людей. Переживання переросли до минулого часу, почуття – у майбутні пригоди, люди залишились друзями, а друзі стали іще ближчими, ніж були. Проблемою залишалось її ставлення до цих «рідних» людей – це нейтральність до них і їхніх почуттів, це пофігізм на їхнє ставлення до тебе, адже ти це ти і вони вже мали б і звикнути. Але байдужість всесвіту до цих питань була важливішою для неї.
Не знаючи що робити далі, вона вирішила попрямувати назад, до метро, а там уже і до «нового» дому. Цей «новий» дім був не для неї. Вона б не хотіла так жити, але для початку все було нормально. Початок і має бути не зручним, як той камінь. Мало хто народжується генієм, але більшість ними стають. Вона хотіла вважати, що стане одним із них – для того і старалась, хоча якщо вважати старанням просте практикування свого уміння, тобто, те що можуть всі, чи таланту – це занадто банально і, особливо, не справедливо для тих, хто не додумався або ж і не бажав їх розкривати світу, вона – використовувала свої можливості як могла.
Сидячи в метро з годину можна з’їхати з глузду, така доля обійшла її, але, за якихось п'ятнадцять хвилин, думки переповнювали настрій від однієї пісні до іншої. Ідучи уже знайомими кварталами до свого будинку, вона мріяла, як маленька, заповнена інформацією від любовних фільмів та молодіжних серіалів, дівчинка. Білі принци не існували для неї, але реальні на білих мерседесах, відважні і ризикуючі. Вона мріяла, що один такий знайдеться на її шляху, або ж буде чекати з квітами в руках біля входу. Нажаль, наш світ реальний і казки тут записуються на папір.
Процедура обжирання, тобто чай і печиво, з тіткою мила розмова про сьогоднішній день, була наступним етапом. Звичайно ідеї про тусовки десь на Манхетені у якомусь крутому клубі з друзями інколи приходили, але і миттєво зникали, коли вона згадувала хто вона і чи зможе влитись у це середовище так само швидко як і у самотність, в якій живе не перший рік.
Заснути швидко їй природа не давала. Постійно лягати о дванадцятій годині ночі, а засинати близько трьох, уже стало звичним. Саме тому вона брала склянку води з плеченьками або якісь фрукти щоб поїсти у ліжко і звичайно без якихось безглуздих серіальчиків онлайн не обходилось. З часом, утома отримувала перемогу над бадьорістю і, закликаючи у підмогу сон, оволодівала нею. Хоч завтра і вихідний день для більшості, субота для неї складно-банальний робочий день.
У кого ранок, а комусь обід відкриває очі вперше. Для когось смуток то лиш настрій, комусь момент, що не змінює твій стиль, для неї ж то робота щохвилинна(без неї успіху нема). Ще молода, енергії із океан, життя змінюється і постійні новинки. Нова країна, друзі і пріоритет. Вона та ж сама, змінилась лише рівнина під ногами. А літо тогорічне – то пам'ять на віки, історії навчальні і моменти смішні, люди не традиційні та парадоксальні, знайомства по симпатії та експерименти більш радикальні, практика незамінна і почуття дорогоцінні. Це її пам'ять. Це її день життя.
04/07/2014
P.S.чекайте продовження, що року я писатиму про новий день із мого життя.
ID:
532436
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.10.2014 18:30:59
© дата внесення змiн: 24.04.2015 01:02:27
автор: Sam Holgon
Вкажіть причину вашої скарги
|
