До сонця берізонька крутиться станом,
Обмахує тіні, вхиляється ніжно,
Неначе уперше за осінь – кохана,
Немов обірвала нитки із колишнім.
Танцює із вітром в важкому намисті,
У золоті плаття – яскраві смарагди.
Вона після ночі солодка і чиста
І мріє в цю осінь – любити і грати.
Всоромлено тягнеться клен до берези.
І поки навколо палає багаття,
Гілками незграбний і досі тверезий,
Підступно цілує розвітрене плаття.
Приборкати хоче цю пишну величність,
Що крутить вершечком, прудка і смішлива?
Та ж він нерухомо стояв цілу вічність,
І соки – сто літ, як застигли у жилах.
Заплуталась віттям тонким об гілляку
І вирвалась зразу з обіймів, патлата.
Він навіть відчути не встиг переляку.
Щасливий! І бач, не просив і не сватав.