Вечоріло… Легкі сутінки оповили подвір’я, і стало так затишно і привітно, що мимоволі в пам’яті зринув спогад юності. Немов фотографія: струнка чорноволоса красуня з темнокарими очима, тоненькими, як нитка бровами, рум’яними щічками сміється до нього і бісики грають в її очах. Защемів, заярівся у серці біль розлуки. Через роки. А у висках, як і тоді, застугоніла кров: зрада. Зрада не з іншим, а ще гірша - зрада його інтересів. Тільки вона знала таємницю про нього, і ось, на тобі, вчора її подружка, ніби по доброті душевній, випалила все те йому у вічі. Якщо так легко розповіла про все подружці, значить, я їй байдужий? А назавтра все село говоритиме? Як бути? Чому? За віщо? Що роб-и-и-т-т-и-и? Втекти, так втекти з іншою, на зло, щоб знала, я потрібен ще комусь, крім неї, ось такий, який є: з таємницями чи без них, простий сільський хлопець. Піду в міліцію, дослужуся до капітана і повернуся – хай дивиться кого втратила. На ранок зібрав речі, забіг до сусідки Ганни, яка з нього очей не зводила ще з 5-го класу: ну, що поїдеш зі мною? Звісно, що: «Так». Мчав з села, мов на крилах. Втікав від реальності, від зрадженого кохання. Навіть словом не обмовився, не спитав, не почув відповіді, та й чути не хотів. Попереду нове життя.
Приїхав у місто. Гомінке, тривожне, з камінною бруківкою, заводами, закладами культури та освіти, з гуртожитками. Невідомість і нові правила життя злякали Ганну, втекла вона від його буйного характеру, знайшла собі нову пару та й чкурнула з ним у світи. А він і радий. Пішов у міліціонери, вирішуючи долю інших, свою відкинув на задній план.
Через рік зустрів дівчину, яка була повною протилежністю Оксані – очі голубі, волосся світле, сором’язлива та тиха. Побралися. Життя текло, мов річечка. Чин за чином, син за сином. Ось тобі і кар’єра, і квартира, і машина, і достаток. А ще хотілось донечки, аж ні – знову син. В село не їздив, батьки провідували його, а він - ні ногою. Спочатку навіть чути про неї не хотів, потім батько сказав – була заміжня, розійшлася. Потім знову на ті ж граблі, а це вже втретє заміж вийшла, ніби й вдало, та біда забрала чоловіка – вдовиця. Двоє діток. Бідують. Як почув, що їй важко, всю образу ніби рукою зняло. Та все ж не поїхав. Картав себе, з роками кажуть, розум яснішим стає і все сприймається по-іншому. Навіщо так зробив? Чому не вислухав, навіть шансу на оправдання не дав? Знову чому.
Згодом біда покликала у село - померла мати. Не до спогадів про кохання було, та все ж у душі сподівався її зустріти. Не судилось. Мабуть, на краще, адже у нього сім’я, діти, молодшому 14 – тільки – но на ноги стає, як почує про батькові походеньки, - а душа у нього ще ніжна, життя не бачив,- не простить. Та щеміло в серці, пекло у скронях, біль не відпускав. Це втрата матері так стиснула душу. «Простіть, мамо, що був таким упертим, не приїхав, не розрадив, все тільки про свої образи думав,про себе самого, а про Вас забув. Простіть, і спіть спокійно, Ви ж мене ні разу не спитали навіть, може, сину, ти до нас? Все розуміли без слів, не докоряли, давали все, що могли, не вимагали натомість нічого. А я все бавив свою гординю, тішився – подивіться на мене, ось я який… Надворі стало прохолодніше, холод дістався до шкіри. Бр-р. А поїду-но я ранком у село, в монастир».
……Село зустрічало ранковою прохолодою і веселими сонячними зайчиками, що заглядали через вікно машини і лагідно лоскотали чоло. Вдалині виднівся монастир. Старообрядницький чоловічий монастир знаходився за два з лишком кілометри на захід від села, на горі, яка заросла лісом. Поруч стояла дерев’яна церква святого Миколи збудована за зразком південно-західних православних церков, тобто українських. Мов осиротілою здавалась дерев’яна дзвіниця без дзвонів. На північ від церкви знаходилась трапезна з церквою Покрови. Довкола – будинки келій. Старий монах не дивуючись, відкрив церкву, порухом руки запрошуючи всередину.
- Добридень. Зараз буде служба. - Коротко і без лишніх запитань промовив він.
- Будьте здорові. Нічого-нічого, я зачекаю.
Люди сходились не поспіхом, ставали поруч, скоса поглядаючи на нього, мов на пришельця. Хтось – таки та упізнав, а хтось ще придивлявся, та в церкві говорити про когось негоже, то ж просто кивали головами. Люди давно помітили, як у церкву зайшла Вона. Не роздивляючись навколо, пройшла вперед, та й стала якраз поперед його очей. Він одразу її впізнав. Ні роки, ні біди не забрали її вроди, її чарівності та жіночності. Просто підкреслили в ній все те ще з більшою виразністю. І вже не міг він слухати службу, не бачив людей, що стояли поруч, його очі впились їй в потилицю і здавалось, що вона обов’язково має повернутися, та її увага була прикута до іконостасу, а права рука безупинно вимальовувала хрест в повітрі, ледь торкаючись лоба та плечей і зупинялась важкою краплею на животі. Враз її плечі здригнулись, і немов пружина, вона різко повернулась в його сторону. Погляди зустрілись мов дві блискавки. Ось-ось гряне грім. Він ледь помітно кивнув їй на вихід, вона скліпнула своїми великими віями і хитнула головою в знак згоди. Повільно пробираючись крізь прихожан, вони обоє відчували прискіпливі погляди та напіврозуміючі посмішки. Байдуже. Ось і вихід.
- Привіт. Як живеш? – майже водночас спитали один в одного і посміхнулись.
Все як колись, немов і не було тих десятків років поміж них, тих недоказаних слів, і недоспаних у розлуці очей. Серце билось в тривозі, слова застрягли на півдорозі до видиху.
- Та так, помаленьку, - спромігся він перший, - а ти як? Чув, вдовиця.
- Не було мені щастя без тебе. Ти обрав іншу, залишив мене на поталу глузливим язикам, та найбільше боліло те, що нічого не сказав, не пояснив. Чому? Чому, Петре?
- І ти ще питаєш чому? А-а, ось і відповідь.-Назустріч їм по сходах підіймалась Галина.- Нехай вона тобі розкаже, якщо ще не сказала. Це ж твоя подруга.
- Та не дружу я з нею, з тих пір, як ти поїхав.
- Привіт, Галю. Що ж ти мовчиш? Розкажи, як усе було. Думав, ти давно зізналась.
- Привіт. А я що?, Нічого мені розказувати, самі розбирайтесь.
- Оце тобі – на! Та хіба ж не ти розказала мені про те, як ви вдвох судачили про мене, як Оксана тобі розповідала про моє минуле та наболіле? Ти ж мені сама це казала. А ще про те, що не варта вона мене, бо не любить, а так від нічого робити зустрічається.
- Та йди, ти, Петре, своєю дорогою, і без тебе голова болить, – тай подалась далі до церкви.
А Оксана стояла переді мною, широко відкривши очі, і ледь промовила:
- Так оце і є твоя причина, що ти мене кинув?
- Так, і пекла вона мені серце всі ці роки, бо хоч, ніби про люди і щасливо живу, забути тебе не міг, все життя смієшся мені в обличчя, ніби глузуєш з мене.
- Чому ж ти мене не спитав, як усе було? Духу не хватило? Галина закохана в тебе була, і потай все за нами слідом ходила, от і чула всю нашу з тобою розмову, про те, що скоїв, про твоє каяття. Думала, видно, що звівши на мене наклеп, приверне тебе до себе. А ти по – своєму вирішив, ні мені, ні їй не дістався.
- Господи, що-о-о-о?!!! Ти хочеш сказати, що я, дурень, сам себе щастя лишив?! Прости мене, прости.
- Та й у мене його не було. Не тільки щастя, а й достатку.
- На, візьми, ось все, що є в кармані. Купи собі щось, чи, може, дітям. І як треба буде, звертайся, завжди допоможу. - Він силою пхнув у її руки півтора тисячі гривень, на які планував сходити з нею в кафе. Не до святкувань.
- Пішли на наше місце.
Вони йшли мовчки дорогою від монастиря до села, що оточене гористою місцевістю, потопало в зелені та красувалось обробленими городами та доглянутими садками. Зупинились неподалік від села, за яром, де скеляста гора схилилась над прірвою. Тут не раз вони сиділи вечорами, дивились на небо, що всіяне зорями ніби вкривало їх своїм покривалом і віщувало довге й щасливе життя. Кинув на землю піджак, все так само мовчки сіли один біля одного.
- Ти постарів, зморшки на чолі, - вдивляючись в його обличчя сказала Оксана.- Тільки очі все ті ж самі.
- Закохані? –посміхнувся він.- А ти зовсім не змінилась, хіба що погляд сумнішим став.
- Ага, аякже, не змінилась.
- Мої зморшки – то твої очі. Кохана моя. Чому доля така немилосердна до нас? Не можу я зараз кинути сім’ю. Не винні вони, та й сину молодшому я потрібен. Старші прилаштовані, я їх всьому навчив .- З гордістю мовив та й запнувся. – Вибач. Знаю, твій син ще малий, а вже напівсирота. Якщо коли порада треба..
- Та, ні не треба. Він у мене молодець, все розуміє, ще й мене втішає.
- Втішає? То ти , ти любила його? Свого покійного?
- Що ти? До покійних не ревнують. Жили ми дружно, стільки й сонця, що в віконці , з ним щастя зазнала. Добрий був, жалів мене, та бідкався усе, що одну у світі, без захисту залишає. Хай земля йому пухом буде. А твоя дружина, вона яка – схожа на мене? Любить тебе? Ати її?
- Ні, не схожа, вона повна твоя протилежність. Любить, і я її по – своєму люблю, як матір своїх дітей, як жінку, яка всі ці роки була поруч у добрі й у нещасті. Та кохав я тільки тебе. Тільки від твого дотику здригалась моя душа, а серце наповнювалось вогнем. Тільки ти давала мені те передчуття пристрасті, що здіймає до небес, бажання володіти. Тобою, твоїми думками, тілом. – Він хотів пригорнути її до себе, та Оксана різко відхилилась.
- Не треба. Ти тепер Чужий. Не мій. Не маю права.
- То що ж нам тепер робити? Як жити? – Він рвучко зірвався з місця, закурив і став ходити туди-сюди, мов заведений годинник. – Прости, не знаю, вперше в житті не знаю, як мені бути. То завжди за інших рішення приймав, поради роздавав, а тут сам як на півдорозі: туди підеш – щастя не знайдеш, туди підеш –себе прокленеш. Чому ти холодна як лід? Розлюбила, чи й не любила ніколи?
- Любила, Петре, і люблю, напевне, бо як тільки зле стає, все про тебе згадаю, а як на душі пустка, то згадую про наші дні з тобою, про мрії, про те, як хотіла щомиті дивитись у твої очі, цілувати до не змоги твої уста і обличчя. Та роки беруть своє. Я все-таки тричі заміж виходила. Не хочу дарувати надію ні тобі, ні собі. Не хочу картати себе потім, що не втрималась від спокуси. Адже ти й сам кажеш –сім’ю не покинеш, а мені ще одне дитя ні до чого в ці роки. Я й цим ради дати не можу.
- Та невже я став тобі байдужим? Невже не хочеш надолужити втрачене, хоч на хвильку відчути оте щастя – ми удвох з тобою?
- Не хочу мрію свою зруйнувати. Адже я придумала собі тебе – а раптом не відповідатимеш тому образу? Інші слова говоритимеш. Не хочу і край. Прости. Я все своє життя мріяла про цю мить, а зараз не можу, не примушуй. Краще розкажи про дітей, які вони, на кого схожі, та про себе: що робиш, чим займаєшся? Сядь ось тут, коло мене, чи приляж, як колись – і травинку у рота,- засміялась вона. - Давай поговоримо.
Він приліг, зірвав травинку, і як у давні часи, жуючи, став спостерігати за нею.
- Ти, Оксаночко, і справді маєш рацію. Ось давай розкажу тобі….
І потекла розмова про довгі роки життя без неї: то з болем, то зі сміхом, то з тривогою – лились, мов музика, слова. Він і лежав, і сидів, і ходив туди-сюди, мало не зриваючись у яр, вона ловила його за руки, тягнула до себе. Говорила сама, тільки все спокійно, якось виважено, зовсім не так, як у юності: пристрасно, з юморинкою. Розповідала, як уперше вийшла заміж, як чоловік знущався над нею, ревнуючи до нього, Петра, до її неоспіваного кохання. Потім був другий, ніби й нічого спочатку, терпимо було та народження донечки розв»язало йому і язика, і руки. Коли бив, кричав:»та кому ти треба з причепом! Ти без мене – ніхто!» Не витримала, втекла до матері. Він ще приходив, просився, та вернутися в те пекло не змогла. Знала, вип’є, і все з початку. Він виїхав з села, не знає, навіть де він. На аліменти не подавала, боялась, що приходитиме за ними. Так і жили вдвох з донькою, поки не зустрівся Микола. Затишно було з ним, безпечно. От і рішилася на синочка. Син вдався в покійного, добрий та лагідний. Не працює, адже в селі все тепер механізовано, а у неї освіти ні спеціальної, ні вищої немає, от і живуть з городу та домашнього господарства, та ще на пенсію по втраті годувальника. Донька навчається в інституті, важко, але ж треба йти в життя освіченою, вона це по собі знає. Син каже: «Виросту, буду будівельником, щоб і собі хату збудувати і грошей заробити, як сусід , дядько Іван». Він слухав її, а думки снували мов павуки: «Як же це? Чому? І все це через мою зарозумілість? Якби знав раніше…То й що? Покинув би роботу, друзів, сім’ю? Ні, не знаю. Н-е з-н-а-ю.» А серце, мов могутня машина переганяла кров у скроні, пульсували вени, і здавалось ось-ось увірвуться струни. Струни життя. Хто натягнув ту тетиву? Доля? Провидіння? Злий рок?
Час пролетів непомітно. Сутеніло.
- Господи, там же дитина одна дома. Пробач,мені пора.
- Так-так, мені теж. Оксаночко, ми ще зустрінемось? – з надією поглянув їй в очі.
- Та як хочеш. Пиши мій телефон, бо свій вдома лишила – Петрусь грається. Я ж про тебе тепер щохвилини все одно думатиму. Ти тільки кажи, де ти, що з тобою, чи все добре – мені того досить.
- Петрусь? – серце знову стиснулось, а на очі навернулись сльози. - Давай наберу тебе, мій номер висвітлиться, ти й запишеш опісля. Я дзвонитиму.
- А я – ні. Не хочу, щоб у тебе через мене в сім’ї проблеми були чи на дружину натрапити. Хіба в крайньому випадку. Будь щасливий, Петре. – Рвучко піднявшись з місця, обняла і поцілувала його. В щоку. А її сльози обпекли йому висок. В ін. обвив її своїми руками:
- Не пущу, не хочу, не поїду, моя кохана.
- Поїдеш, ще й як. - Крізь сльози засміялася вона.- Іди, Петре, ми гарно провели сьогодні день. Я рада, що все стало ясним і зрозумілим.
- Скажи комусь – не повірить. Жінка, яку любив усе своє життя, була в моїх обіймах – і так і не стала моєю.
- На все воля Божа. Зате тепер ми з тобою зрозуміли, що ні ти, ні я не винні у тому, що ми не разом, і у нас, мов у птахів, виросли крила – крила кохання. Бо той наш розрив ніби сплутав мене по руках і ногах, важким тягарем ліг на мої плечі та душу. Тепер я вільна, та й ти теж.- Вона посміхнулась. – Можливо я знову стану тією веселою Оксаною з полонини, яка своєю чарівністю і безтурботним сміхом привернула твою увагу. Прощай, Петрусь, чорний, ба, вже сивий вус.
- Ні-ні, не прощай. До побачення. Я обов»язково… подзвоню.
- Дзвони. – Та й побігла донизу, тільки він не побіг за нею, як чверть століття тому, а пішов у протилежний бік, до монастиря, до машини, до свого напівзруйнованого життя, яке він тепер ділитиме на дві частини: до і після сьогоднішнього дня.
3 липня 2014 року.
ID:
525984
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.09.2014 12:37:53
© дата внесення змiн: 26.09.2014 15:23:59
автор: Neteka
Вкажіть причину вашої скарги
|