Ми забули, що ми є люди...
Як же мало лишилося в нас!
Не з любові у грудях стука,
І спливає невтомно наш час.
Ми боїмся лиш смерті і жити,
І не бачимо в тому жаху,
Що без посмішки можем любити,
І без сліз пережити тугу.
Ми забули, що значить кохання,
Коли бачиш ти очі ії,
Ми втрачаємо смак сподівання,
На коротші до зустрічі дні.
Ми боїмся за себе і речі,
В яких вартість не рівна ціні...
Пусті страхи приходять надвечір,
І являються нам у ві сні.
Ми не знаєм, як мужніми бути,
Гордо йти навпростець, проти всіх!
І як тільки трапляються скрути,
Ми без бою впадемо до ніг.
В нас так мало лишилось людського!
Сльози наші вже зовсім прісні.
Ми забули про геній простого,
А від складності— серцем сліпі.
Сподівання — лише на хвилину,
На секунду надія одна,
В яку стануть від болю єдині,
Відчуття і безсмертна душа.