Втомився я, чи радше - ся втомив.
Втомив, як дівчину стомили солов’ї,
немов дружину чоловік обридлий.
Немов дощі втомили безкінечні,
які ідуть у землю, скрипалі,
та плачуть гірко. Утомив я
немов Герасим утопив Муму,
наслухавшись собачої розмови.
Я так сказав утомлено собі:
“Якби ми не були такі знайомі,
якби людина зовсім ти чужа,
напевно, не погидив би та видав,
тебе у руки влади. Поліцай,
на публіку би винес, що шахрай,
і взагалі, нестерпний ти зануда.”
На ті слова нічого не сказав,
промовчав я до себе, покивавши.
Так ся втомив, що ладен би здуріть,
у дурку сісти, де би лікували
такими ліками, що певно б одурів
і вже себе не помічав у коридорі.
Проходив би повз себе, не вітався
до себе навіть, так я ся стомив.
“Ніколи ще тобою так не гидив, -
я не вгавав, і сам себе клював. -
Мені ти наче революцьонеру
міщанка - вабить тим, яка огидна,
неначе біль зубний коли почавсь,
але іще болить не в повну силу,
приємно до нудоти... Що мовчиш?"
А що на правду можна відказати...
