То байдуже, коли орда знавців
Рве на рядки сонети злототкані й
Вимацує мені сердечні рани
З потіхою тяжкою на лиці.
Тобі цей вірш. Одній тобі. Єдиній.
Та блякнуть кров'ю писані слова
і замок вогняний, що я зладнав,
перед тобою кришиться і гине.
Тобі я на шанобливу офіру
низав намисто вишуканих рим,
але любов моя не знає міри.
I що - тих язиків бляшаний грім,
як ти мені сама складаєш вирок
У погляді, поблажливо сумнім...
