На Донбасі:
-Ти боїшся?
-Ні,а ти?Чому ти плачеш уночі?
-У мене мама...
-Тішся,брате!І гордися!
Ти за неї борешся!За Україну!
-Мама важливіша,то-людина!
Кину зброю...Я повернусь!
-Так не можна! Україна ж!Люди!
В мене також мама!
Працює в заводі.
Така ж як твоя!Така сама!
Але земелька!Святая земля!
Батьківщина!
Мама розуміє.Це честь,воля,
Щаслива сім'я!І наша Доля!
В полум'ї забутому,стрільбі,
Поштар поранений з окопу злазить,
Він знає все:переживання,біль солдатів
у журбі
Поранений, та знає:лист багато чого значить!
"Від мами. Павлові Марецькому"
З голодним подихом,скаженими очима,
Взявши лист,почав Павло читати:
"Люблю тебе ,не маю кращого я сина,
Люблю тебе- а це уже від тата.
Цілуєм ніжно твої руки,
Бо ти у нас давно лише один,
не відійшла від нас дорога муки,
Коли загинув наш молодший син.
А ти? Це не аварія машин,
І не згори скотився красний сніг,
Поміж безлічі отих лавин,
Ти на війні. Не покладаєш рук і ніг.
Ти не бійся! І від долі не втікай,
Бо крок за кроком ми доб'ємося мети,
Ми любимо тебе і ти це знай,
А від життя ми вспіємо іще втекти.
Із теплим болем ми закінчуєм листа,
Бо Мало часу й небагато слів,
Треба придушити ненаситного глиста!
А то загине безліч ще синів"
Заплакався Павло біля Сергія.
Він знав,що то його останній шанс,
Довести Богу ,що він вміє,
Показати вищий пілотаж.
І друг його ,безстрашно стримуючи подих
Сміливо ухопивсь за автомат.
-Мій друже,важко ухопитись за надію,
і покласти цьому шах і мат!
І змовчавши,щосекунди бігли друзі уперед,
Застріливши одного ,двох,п'ятьох,
Потом іще один квартєт,
І впали,прошиті,на мокрий мох.
Бо на Донбасі-це на Донбасі.
Це ми,і вони.Це батьки і Діти.
Це не люди в одному класі,
Треба багато ще вспіти.
І воювати.Боротись.
Бо мама-це мама,
Вона як моя-така сама.
Пришле і мені листа.
Доля моя там.Вона така ж непроста.
