Мене з дитинства навчили терпіти:
Чи то коліно, мала, розіб'ю,
Чи щось моральне. Не можна ревіти!
Потрібно стримувать муку свою.
Коли на когось кричали б щосили,
У мами сипались іскри із глаз,
Ті всі малі вже б давно голосили,
А у мені щось вмикалося враз.
Я розуміла, що сльози - не вихід,
Ніхто не вартий тих мокрих очей.
Я все сприймала спокійно і тихо,
Не псуючи собі довгих ночей.
Але дрібниця одна тепер мучить,
Що розриває мене на шматки:
Терпіти й далі усе мати учить,
А я без слів забиваюсь в кутки.