(драма)
Дія 1.
-Це було чудово!!! Дивовижно! Неперевершено! Ви справжня Королева сцени, пані Інно!
-Мені здається, ви перебільшуєте. Я грала, як завжди…
-Але погляд! І рухи, рухи!!! Взагалі, вся ваша постать! Це щось неймовірне… Ви – неймовірна!
-Припиніть негайно. Нічого дивовижного у своїй грі я не побачила, навпаки, мені здається, що зіграла я жахливо, як ніколи!
-Що ви таке кажете! Ви – богиня! Справжня богиня на сцені!
-Вибачте, мені час іти.
-Маріє, мені здається я втрачаю хист… Я геть заплуталася… Здається, я роблю все, як завжди… Граю, як завжди… Але не відчуваю натхнення! Не відчуваю задоволення від своєї гри! Раніше я виконувала ролі серцем, я цим жила… А тепер? Скільки б разів я не читала сценарій, скільки б не репетирувала – я все одно не задоволена своєю грою! Мені здається, що я зовсім не передаю ті почуття, які мала б передавати! Це жахливо, Маріє… Якби ти знала, наскільки це жахливо… Мені навіть здається, що голос мій якийсь інакший… Не такий, як має бути. Якийсь грубий, неправильний чи навпаки, надто тихий, лагідний… Ах, Боже… Колись я грала неперевершено, колись мій голос зачаровував глядачів… А тепер я навіть і не знаю, чи здатна ще на таке…
-Не хвилюйся... Я впевнена, що це лише тимчасові труднощі… Просто ти втомилася, тобі треба відпочити… Ти ж постійно працюєш! Не дивно, що тобі почало все набридати… Що вже навіть ввижається, ніби ти бездарно граєш… Це не так, повір мені. Тобі треба відволіктися, заспокоїтися…
-І ти гадаєш, що відпочинок допоможе мені повернути акторський талант? Яким чином?! Я не думаю, що відпустка змінить бодай щось…
-Але ж Інно…
-Ніяких «але». Треба визнати – я погана актриса. І крапка. А коли так, нема чого метушитися і намагатися щось змінити. Маємо те, що маємо. Я не братиму відпустку – не люблю тинятися без діла. Краще візьму кілька вихідних днів…
-Як бажаєш. Але відпочити все одно треба…
-До речі. Мене запросили у суботу піти на вечірку. Підеш зі мною?
-Та я, власне…
-Що?
-Я хотіла побути вдома, почитати книгу…
-Маріє! Яка книга?!! Одразу видно, що ти – бібліотекарка… Життя повз проходить! Не хочу нічого чути. Ти йдеш на вечірку зі мною.
-Але мені немає чого вдягти…
-О, припини. Не прибідняйся. В тебе повна шафа чудових кофтинок, блузок і спідниць!
-Але там, мабуть, потрібно з’явитися у сукні… А гарних суконь у мене нема…
-Теж мені проблема! Купимо!
-Але ж Інно, я краще побула б удома, почитала б що-небудь… Ти ж знаєш, я не люблю галасливих вечірок…
-Нічого. Один раз можна піти. Нічого з твоєю книгою не станеться – вона чекатиме тебе вдома, на тумбочці біля ліжка, як завжди.
-Але сукні, певно, дуже дорогі…
-То й що? Я гадаю, Роман Васильович з радістю допоможе нам матеріально… І головне – безкорисно.
-Інно, хіба так можна? Він же твій відданий фанат… Я розумію, він здатен заради тебе на все… Але ж не можна так безсоромно користуватися цим…
-Чому не можна? Він буде щасливий зробити для мене бодай щось. Хоч якусь приємність.
-Але ж він людина довірлива, мрійлива… Він може і справді повірити, що в нього є хоч якась надія на твою прихильність…
Інна, приміряючи намисто: - І нехай вірить. В чому проблема, я не розумію…
-Інно! Ну як ти можеш! Хіба тобі його не шкода?! Потім він буде страждати, коли зрозуміє, що все не так…
-Та не буде він страждати. Все буде гаразд. Купить нам нові сукні і радітиме з того.
-Інно, не можна грати почуттями людей. Нічого доброго з того не вийде.
-Не варто мені цього казати, я й так це знаю.
-І все одно робиш навпаки! Навіщо?
-Ах, Маріє… Ти геть втомила мене своїми альтруїстично-моралізаторскими розмовами… Він купить нам сукні і крапка. Мені не потрібні твої настанови, я й так чудово все розумію і знаю. Але це моє життя – як хочу, так і чиню. І взагалі, ти мала б радіти, що в тебе буде нова сукня…
-Не можу я з такого радіти.
-От вічно ти всіх жалієш… Наче свята. А тебе хтось колись жалів? Багато таких людей було, га?! Мовчиш… Отак-то. В дечому я все ж таки маю рацію, чи не так? Відкинь свої ілюзії і релігійні переконання… Просто живи! Насолоджуйся життям!!! Воно надто коротке, щоб витрачати його на книжки, роботу і цілковиту самопожертву в ім’я когось іншого!
Дія 2.
-У цій сукні ви неначе сама Афродіта Кіпріда, яка щойно вийшла з морської піни і зачаровує всіх своєю красою…
-Дякую Романе Васильовичу, золотистий колір мені завжди пасував. Але чому ж ви нічого не кажете про Марію? Мені здається, її сукня не гірша…(Марія дивиться на Інну з докором)
-Так… Маріє… Ваша сукня… Вона… Дуже гарна... Такого… цікавого кольору… Ммм…
Інна, глузливо: -…морської хвилі, чи не так?
-Так! Кольору морської хвилі і… ви… в ній наче… наче… Еее…
Інна: -…русалка?
-…наче русалка! Королева підводного світу..
-Дякую, дуже мило з вашого боку. (Інна сміється. Марія відводить її в бік і пошепки говорить, роздратовано) Як тобі не соромно! Мені хочеться крізь землю провалитися! Давай негайно звідси підемо, а завтра постараємося повернути гроші за сукні!
-Господи… Та що з тобою таке?!! Ми щойно прийшли! Не встигли навіть за столик сісти! І одразу повертатися додому?!! Оце вже ні. Я буду святкувати!!!
-Святкувати що? Хіба в тебе є привід?
-Яка різниця! Я святкуватиму життя! Саме так. Своє нікчемне, жалюгідне життя бездарної театральної акторки. А що? Я маю на це право!
-Інно…
Роман Васильович: -Королево, прошу… Ось наш столик. Сідайте, будь ласка.
(Інна сідає за стіл. Марія з докором дивиться на неї, але також приєднується.)
-Шампанського мені!
Роман Васильович: -Королева! Справжня королева!
(Марія закриває рукою обличчя і відвертається) – Господи, що вона робить…
Дія 3.
-Де Роман Васильович?
-Я відправила його за десертами…
-Бідний… Могла б хоча б потанцювати з ним, щоб йому не було так досадно…
-Ой, я прошу тебе. Гадаєш він вміє танцювати? Ха-ха-ха! Та він і двох кроків зробити нормально не може! Навіть уявити не можу, як він танцює…
-Ти жорстока. Я б на твоєму місці так не чинила! (Марія у відчаї випиває келих вина за раз).
-Добре, що ти не на моєму місці. Дивися… Хто той красень біля бару?
-Де?
-Он, у чорній сорочці.
-Де ти його бачиш?
-Та он він! Та куди ти дивишся! Не в той бік! Он де він!!!
-Ааа, той… Не знаю. Здається, я його вже десь бачила…
-Який він гарний… Треба запросити його до нас.
-Ти здуріла?! А як же Роман Васильович?
-До чого тут він?! Ти подивись на того чоловіка… Високий, статний, чорнявий, смаглява шкіра… Він просто красень!
-І як же ти збираєшся його запросити?
-Я?.. Ну сама я його запрошувати не буду… Я зроблю все для того, щоб він підійшов до мене сам…
-Інно, я інколи тебе боюся. А інколи, взагалі – не розумію! От навіщо він тобі?!!
-Знаєш, я інколи й сама себе не розумію. То й що? На те ми й жінки… (Інна йде до бару).
-Ти куди?!! Господи, геть збожеволіла…
-Ось і десерти! А… а де пані Інна?
-Вона… Еее… Їй стало зле і вона вирішила відійти на хвилинку…
-Їй стало погано?!! О ні… Може, їй потрібна допомога?
-Та ні… Не думаю. Все буде гаразд. Вона скоро повернеться і…
(Раптом Роман Васильович помічає Інну біля бару. До неї саме підходить чорнявий чоловік і вони починають мило розмовляти. Інна сміється, чоловік теж. Він цілує їй руку, Інна задоволено всміхається. Їхня розмова продовжується).
-О… Я бачу, пані Інні стало краще…
-Та ні… Це не те, що ви подумали… Це, певно, її давній знайомий… Її друг. І вони давно не бачилися і…
-Гадаєте, я не розумію, що відбувається? Я не настільки дурний, як прийнято вважати.
-Ах, Господи… (Марія розгублено торкається рукою чола)
-Ви добра жінка. Інакше я б подумав, що ви також знущаєтеся наді мною…
-Господи… я навіть не знаю, що вам сказати…
-Не хвилюйтеся. Це вже не вперше. Я звик до такого ставлення. Однак, я все таки сподіваюся, що колись, пані Інна все таки зрозуміє ціну справжнього кохання…
-І ви продовжуєте терпіти? Зносите усі знущання мовчки???
-А що мені залишається, коли я не уявляю свого життя без неї?
-Романе Васильовичу…
-Нічого страшного. Все гаразд. Справді. Я, мабуть, краще піду…
-Зачекайте! Я… я з вами. Тільки з Інною попрощаюся…
-Прошу вас, не кажіть їй про нашу розмову!
-Так, звісно. Я все розумію…
-Інно, мені час іти.
-Як? Уже?
-Так. Я хочу додому.
-Ти що! Все тільки починається!!! Найцікавіше попереду! До речі, знайомся, це – Сергій. Сергію, це Марія, моя подруга і, за сумісництвом, квартирантка.
-Приємно познайомитися!
-Навзаєм. (Інні) Вибач, але я все таки піду. Мені стало зле. Погано почуваюся…
-Чому? Щось сталося?
-Та ні… Нічого такого. Все гаразд. Втомилася, мабуть.
-Знову ти мене залишаєш одну…
-Вибач. Зустрінемося вдома, бувай.
-До зустрічі. (Сергію) От завжди вона так… Кидає мене напризволяще і тікає додому. Як той равлик, ховається у свій будиночок. А я – одна…
-…але не сьогодні… - лукаво посміхнувся Сергій.
-Ходімо, Романе Васильовичу.
-Все гаразд? Що… Що вона казала?
-…нічого особливого. Казала, що ми зустрінемося вдома, все таке…
-Зрозуміло. ВСЕ зрозуміло…
-Романе Васильовичу…
-Нічого, все гаразд. То як? Викличемо таксі, чи спробуємо взяти громадський транспорт штурмом?
-Гадаю саме час штурмувати тролейбуси… - винувато посміхнулась Марія.
Дія 4.
-Ні, тільки не це… Ні, ні, ні, ні!!! – (кричить у розпачі Інна).
-Що? Що сталося?
-Чорт забирай! Я знала, що так буде! Я ж казала йому, просила, благала… Але він був проти і от тепер…
-Інно, в чому річ? Що сталося?
-Сталося найгірше що могло статися!
-Ти мене лякаєш…
-Маріє, я – вагітна! І робити аборт вже пізно! Можеш таке уявити?!! Чорт забирай…
-Ва.. вагітна? Але… від кого?
-Вгадай з одного разу!
-Гадки не маю, в тебе стільки залицяльників зазвичай…
-Від Романа Васильовича.
-Що? – полізли очі на лоб у Марії.
-Дурна! Звісно від Сергія, від кого ж іще?!!
-О Боже… І як він поставився до цієї новини?
-Як поставився?! Ти ще питаєш? Спочатку він заперечував, що дитина від нього. Потім примушував зробити аборт, а коли дізнався, що вже пізно – просто зник! Він кинув мене, Маріє! Просто кинув! А я.. Я не хочу цієї дитини! Вона мені не потрібна!!!
-Інно, але ж дитя – це дар Божий… Не кажи так…
-Я не хочу цього дару! І знаєш, що ще? Роман Васильович запропонував мені руку і серце! Герой-рятівник, ха-ха!
-Нащо ти так? Він хороша людина… Майже свята…
-І знаєш що? Я погодилась. Хоча ненавиджу його… Я зовсім його не кохаю… І як я можу? Ти ж його бачила – невисокого зросту, повненький і лисий… Хіба його можна порівняти із Сергієм?!!
-Але ж Інно… Сергій виявився негідником, а Роман Васильович чудова людина…
-Не знаю як для тебе, а для мене зовнішність завжди головне у людині.
-Інно, яка ж ти дивна…
***
-Я не можу навіть дивитися на нього. Весілля не буде.
-Інно і ти кажеш це лише зараз?!! Стоячи у весільному вбранні, за 15 хвилин до початку церемонії?!!
-Я передумала. Я гадала, що зможу бути із Романом Васильовичем… Але ні. Не зможу. Тепер я знаю це остаточно. (знімає весільну фату і кладе її на стілець).
-Куди ти?! Не роби цього!!! Не кидай його просто перед початком весілля!
-Я. Не. Можу. Цього. Зробити.
-Інно!
-Ні і не проси!
-Господи, що ж ти робиш! Скільки ж болю ти завдала йому і хочеш зіпсувати ще й цей день?!
-Весілля не буде.
-Ти мала одразу йому відмовити! Одразу, розумієш?!! Вже пізно!
-Я думала, що зможу… Але ні. Він надто бридкий.
-Інно, ти дурна?! Так, він не схожий на Тома Круза і, звісно, не Ален Делон… Але він чудова людина! І досить симпатичний чоловік…
-Симпатичний? От і чудово! Виходь за нього сама! – (кидає у подругу фату).
-Як же ти пошкодуєш про те, що вчинила…
Роман Васильович: -Так багато болю мені ще ніхто не завдавав… Мені ТАК боляче…
-Боже… Пробачте… Мені так шкода…
Роман Васильович: - Я передчував, що вона втече… Я просто знав. Сподіваюсь, із нею та дитиною все буде гаразд…
Дія 5.
-Яке ж воно галасливе! Жах якийсь!
-Це найпрекрасніша дівчинка, яку я тільки бачила!
-Ну звісно! Її тато і мама – справжні красені!
-Її тато і мама – два ідіота, бо відмовились від такого щастя!
-О, як «мило». Радій! Ти ж хотіла цю дитину. Ні, не так. Ти ЄДИНА, хто хотів цю дитину.
-Інно, як ти можеш так казати? Подивись на це малятко…
-Я не хотіла її і не хочу. Забирай собі.
-І заберу! Вона достойна кращого життя.
***
За іронією долі Марія вийшла заміж за Романа Васильовича і вдочерила маленьку Кароліну.
-Моя Русалка – казав пізніше Роман Васильович. Він щиро покохав добру і симпатичну Марію.
-Мій морж! – сміялася Марія.
Що ж до Інни, то вона переїхала до іншого міста і почала грати у тамтешньому театрі драми і комедії. Їй ніколи не бракувало фанатів, але справжнє кохання вона так і не зустріла…
Кароліна стала сенсом життя Марії та Романа Васильовича. А зовсім скоро в них народився ще й хлопчик - Андрій. Це була надзвичайно щаслива родина.
2011 – 2014 рр.
ID:
507685
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.06.2014 11:10:13
© дата внесення змiн: 27.06.2014 11:10:13
автор: Sereniti_Flawia
Вкажіть причину вашої скарги
|
