усе, що по ній лишилося
порожня кімната, холодне вікно
крізь яке не могла увійти весна
як сукно її, мокра та затяжна
я міг загинати пальці
на кожне з її залишань,
ба навіть вистачило б одної руки,
щоб відчувати другою зміни тиску в повітрі,
найменші пориви вітру, поваг її повік.
чути найдрібнішими порами її кисень і сміх
волосся на вітрі, птахів над її головою,
равликів під ногами.
так вірно серця б’ються у них
і межі стираються межи нами.
так пазли руйнуються, тече акварель
і розчиняється всяка граматика.
так тихо на глибині пропливає форель,
споглядаючи, як кружляє на вітрі,
наче хвіст, її хустка.
