Намічені справи були зроблені і Наталя з чоловіком збиралися в гості, до чоловікового двоюрідного брата, який жив в селі, кілометрів за 30 від міста. Вона вже закривала хатні двері,коли Василь запитав: «Паспорт взяла?» «Господи, все не можу звикнути, що зараз потрібно обов'язково при собі мати паспорт»,- зітхнула жінка.
День був спекотним, на небі ні хмаринки, вітерець вривався в вікна й куйовдив волосся. Виїхали за місто, повернули на дорогу, яка вела в село. Через декілька хвилин побачили блок-пост. Підїхали до нього, зупинились, Міліціонери, зовсім хлопчики,привіталися «Добрий день», «Здравствуйтє» й почали огляд машини і документів, запитували: куди, до кого, чи будемо повертатися в місто. Василь відповів, що вони побудуть в гостях і через декілька годин повертатимуться в місто.
Блок-пост був розташований в посадці, з-за дерев вийшов чоловік віком старший за всіх і запитав: «Дядь, а ви не купите нам два кіла картоплі», і протягнув гроші. Василь, відвів руку з грішми і сказав: «Які гроші. Чекайте. Буде вам картопля». Сів в машину і вони поїхали далі. Наталя декілька хвилин мовчала, а потім прошепотіла: « Господи, вони ж не просили ковбаси, печива чи цукерок. Тільки картоплі…». Їхали мовчки до самого двору, їх уже зустрічали Катя і Сашко. Вони зразу ж запитали: «На блок-посту все нормально?». Наталя і Василь розповіли, що хлопці просили привезти картоплі. Не обійшлося без жіночих сліз і міцних чоловічих слів.
Час гостювання пробіг швидко і Наталя з Василем почали збиратися в дорогу. Катя принесла відро картоплі, солоного сала, банку огірків, молодого часнику, літрову банку тушкованого м'яса, олію. В крамниці купили хліба, печива, цукерок, солодкої води. Біля блок-поста їм показали, що вони можуть їхати далі, але Василь зупинив машину і запитав : «А де ваш старший? Вам тут передачка». Наталю і Василя провели до «кухні», там стояв стіл і лавки. Під деревами, на землі, відпочивало декілька хлопців. Коли Наталя виклала три ще теплих палянички на стіл, хлопці загомоніли: «Гля, тітка нам і хліба привезла, як пахне!». Дитячі усмішки, щасливі очі... як ножем по серцю.
Всю дорогу їхали мовчки. Розпач і біль наповнювали душу і серце. Думки товклися в голові, як навіжені. Наталя тихо-тихо прошепотіла: «Вони попросили тільки картоплі. Тільки картоплі…Господи, почуй молитви матерів і батьків, дружин і дітей. Господи, почуй!».
Вони просили тільки картоплі... Як боляче б"ють ті рядки, коли згадуєш у золото і розкіш вбране Міжгір"я або замок Майєндорф Путіна. А ці хлопчаки, які не знають чи виживуть від кулі снайпера чи кинутої терористами гранати просять лише картоплі. Дякую, Олю! Слава героям!
Радченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ігоре, дві доби думала: писати чи ні? Так боляче: відправили на війну, а поїсти не дали.Якби-то сини можновладців були на блок-постах, та це ж неможливо. Дякую за підтримку і розуміння.
Оленько, зі Святом. Я так вдячна тобі за це коротке оповідання. За цю гірку правду. Нехай Господь почує молитви матерів і щоб повернулись їх сини живими, а в Країні запанував мир, хоч багато хто його не хоче, бо ще не всю гуманітарну допомогу порозпродували. Цьомаю тебе, Сонечко, хай береже Господь тебе, твоїх дітей і внуків.
Радченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Аня. Колись це буде історія чи просто спогади, а зараз біль, розпач, відчай. Дякую за теплі побажання.
Так хочеться плакати.. Це ж там діти... Що ж це робиться... 
