Вона стояла і дивилася у чисте безхмарне небо. Потім на річку, яка тихо, мрійливо текла вдалину. Минала похилені до води стовбури верб та пишні кущі верболозу. Широка долина. А вдалині, на зелено-барвистому килимі, мирно паслася череда корів. Неймовірний, теплий і чудовий літній ранок. Ще далеко до денної спеки, тому сонце встеляло долину теплим промінням у суміші з реліктовою нічною прохолодою, яка доживала останні години. Вітер гомонів із густим очеретом, утворюючи ніжну симфонію природи, яка доповнювалась співами пташок та кумканнями жаб. Краса і чарівність природи. Вона дивилася навкруги, а її уява малювала чарівні картини. Вона уявляла сьогоднішню зустріч. Якою вона буде, і що буде далі...
Заграла знайома мелодія, руйнуючи цю неповторну дійсність.
- Алло! Що сталося? Чому в тебе такий занепокоєний голос?
- Я сьогодні не прийду.
- Чому?...
- Навколо війна, руїна, все нищиться і зникає... Подивись навколо! Хіба не бачиш…
- Ти де? Що ти таке говориш... Ти захворів і мабуть мариш?
- А ще… Я ненавиджу тебе! Як і все на цьому світі, що пов’язано з тобою. Прощавай! – потім тиша.
- Не вірю... - вона схилилася на коліна, закривши руками очі. Сльози котилися по щоках і находили свій прихисток серед сизого розлогого колосся тонконогу та сланких пагонів конюшини. Світ не зійшов з глузду. Це не можливо. Все мине, буде як і раніше.
Долина була такою ж красивою і чарівною. Мрійливою залишалася річка. Все відзивалося неприховано втіхою. Але уява малювала війну, що знищувала все навколо. І справді, навколо руїна.
2014
