Вчора знайшов у своїх архівах. Це був перший вірш написаний мною цієї весни. Публікую на Ваш розсуд.
Калина, кров, життя рушник.
Жила та лелітка у серці,
яка як дух, що скрізь проник
і в серці гордістю озветься.
Каміння, вир, вогонь горів -
Зоріло полум’я єднання.
Циклон і грім - народу гнів,
терпіння хвиля то остання.
Що є, не вмерла і жива
народні єдність і свобода.-
Це справжня воля, не слова,
це справжні гетьманські клейноди.
Зима на гранях барикад -
зникали там і страх і відчай.
На зло чекає час відплат.
Брехня не може жити вічно.
І зрозуміли - ми народ
від гір Карпат до териконів.
За віру в правду, суть чеснот -
із шиї скинувши пітонів.
Коли втікають вороги,
шакали ще скавчать щосили:
Немов то птахи навкруги
і їм десь привид ріже крила.
Та й ворон чорний не мовчить -
клює щосили кущ калини.
Той оберіг, як вічну мить,
де рідний край, душа спочине.
І скільки те ще вороння
для України зробить лиха.
Встаємо з вірою щодня,
Щоб кожен з нас тут вільно дихав.
Калини кущ уже цвіте,
Схиляє віти, ніби плаче.
За тих, хто гинув за святе
І доблесть за твою, козаче.
У квіти встелена земля -
то пам’ять про Небесну сотню.
Про вас згадаємо щодня,
через роки, немов сьогодні.
Тепер вже знаємо хто ми,
що спільні прагнення і доля.
Зросли калинові плоди
у чистім лузі, серед поля.
Щоби вітчизна і земля
не знала вже людської крові.
Гірке калинове зерня
Зростало в паростки любові.
В добро у душах і серцях,
та віру в те, що разом сила.
Народ це ми, і наший шлях
Веде завжди в країну милу.
березень, 2014
