|
Я вдома. Частина I
Четверта година ранку. Мій потяг щойно приїхав. Я зійшов на перон. Стало холодно, і я дістав зі старого рюкзака зім’яту куртку з дирявими кишенями. Колись через ці дирки я загубив майже дві сотні гривень. Тішив себе тільки тим, що, можливо, ці гроші дісталися тому, хто їх потребував значно більше, ніж я.
Добре, що мене ніхто не чекав, бо тоді б мені неодмінно стало сумно. Не хотілося чути запитань, а тим більше не було бажання на них відповідати. Магазин, що розташований одразу біля виходу із залізничного вокзалу, ще не відчинився, і я змушений був чекати хвилин п’ятнадцять. Я купив дві булки та апельсиновий сік (з дороги хотілося їсти). Недалеко від магазину був невеликий сквер, куди я й попрямував на «сніданок». Куртка мене не зігрівала. Може через диряві кишені? Хм… Хто зна…
П’ята ранку. Маршрутки ще спали. Я теж би поспав. У потязі якийсь мухик хропів, як паровоз, що от-от заглохне, і я поволі божеволів від такого рідкісного храпу. Подумки тоді я згадав кілька десятків брудних слів, але не помітив, як сам заснув. Як не як, а спати все одно хотілося…
На таксі витрачати гроші було шкода. І до того ж, не люблю я таксистів. 9 таксистів із 10 неодмінно цікавляться моїм життям: професією, кількістю жінок, грошей, кредитів в банку, вартістю мобільного телефону і дірками у моїй куртці. Та й розмовляти з кимось, порушувати тишу сонного міста не хотілося.
Зі скверу я повернув направо і рушив до центру міста. Йти було не довго, хвилин 8 чи 9, однак я навмисне продовжив час. Ішов повільно, роздивлявся старі балкони напівзруйнованих будинків, магазини з вивісками без кількох літер, що утворювали нову, забавну назву, двірників, які намагалися зробити вулиці чистішими для таких, як я, - подорожніх. Вони знають, що для мешканців міста прибирати вулиці марно – наступного ранку краще не стане. Біля бібліотеки я повернув ліворуч, і пішов навпростець через вулицю Соборну. Колись я тішився, бо саме вздовж цієї вулиці містилися десятки кав’ярень і кафе, кілька великих пабів і поганенька їдальня, куди ніхто і ніколи не заходив. Готували там не смачно, і вибір страв був порівняно невеликим. Зате випивки було вдосталь, через що цей заклад став улюбленцем серед алкашистів (п’яниць-безхатченків). От ніколи не розумів, як поряд з вишуканими кав’ярнями «поселилася» ота «столовка»… Парадокс Соборної вулиці…
Поряд з останнім будинком цієї вулиці розташувався міст. Я дійшов до середини, і зупинився. У той момент мені здалося, наче я тут ще ніколи не був, наче це було не моє, а зовсім чуже місто. Я закрив очі, дорахував до двадцяти, вдихнув повітря і завмер. Мить, що тривала вічність. Мить, мов лабіринт, у якій загубитися значно легше, ніж знайти вихід. Відкривши очі, мені здалося, що надволі стало світліше. Дивне відчуття.
Шоста ранку. З мосту я повільно зійшов й рушив униз, до парку. Парк я любив. Це, вочевидь, місце дитинства: гойдалки, морозиво, багато людей і мама з татом. Зараз мені тридцять чотири, а я, чорт забирай, сумую за цими моментами. Сумую. Спогади підступили клубком до горла… Будь сильним і вольовим. Минуле, як лев, що безжалісно роздирає жертву – свою поживу – навпіл. А я – пожива, що радісно бігла назустріч.
Я сів на недофарбовану лавку, дістав з рюкзака булку, яку не доїв. Приємно, що вона пахла, як мамина. Усміхаюся. Підлетіло троє голубів (певно побачили гостинець). Походжаючи, мов барони, підходять все ближче й ближче. Дивно, що не бояться. Хм… У цьому місті, моєму місті, все інакше, навіть голубам не страшно (на відміну від мене). Розсипав пташкам крихти, а вони воркують. Ввічливі.
Сьома година ранку. Мій потяг приїхав три години тому, а я… Що я тут забув? Я знаю, люди завжди повертаються, правда – хто куди. Я повернувся до міста. Місто-химера, моє минуле, яке завжди було зі мною, у моєму серці. Місто, від якого я довгі роки втікав, а воно було поруч – у мені самому. Кілометр за кілометром, рік за роком, мить за миттю я йшов далі, шукав себе і своє. Покинув місто, яке простягнуло знову щирі долоні, полонило знайомим з дитинства запахом скошеної трави і каштанів, віддало своє теплі обійми мені, подорожньому, що шукав, та не знайшов.
Я повернувся: бачиш, рюкзак мій, все ті ж диряві кишені, все той же я. Приймеш?
© (авт. - 2014 р.)
ID:
498424
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.05.2014 02:51:37
© дата внесення змiн: 27.08.2014 22:55:05
автор: VOSKRESENSKA
Вкажіть причину вашої скарги
|
