«Важко мовчати,
коли слова рвуться на волю…»
7
Ніч… Хіба може бути щось краще за цю частину доби, коли все затихає і думки переплетені із мріями стеляться шовковою гладдю по білому полотні душі? Невимовний спокій, розливається по всіх клітинках тіла і набуває особливого забарвлення - свіжість не тільки повітря, але й відчуттів. На небі спалахують одна за одною зорі і в світлі місяця стають ще яскравішими. «Дотягнутися, якби можна було до однієї із них дотягнутися і, взявши в долоню, стати такою ж світлою і чистою. Нехай не на довго – на мить, але відчути цей стан, коли відчувши невагомість починаєш відриватися від землі і підноситися, скинувши баласт усіх земних перипетій, до чогось високого, чогось невідомого, але водночас такого бажаного і сокровенного. Якби ж могла я збагнути чого так не вистачає мені, якби ж могла усвідомити …»
Іноді, незважаючи на те, що маєш багато знайомих і навіть так званих друзів, відчуваєш свою одинокість настільки чітко, що від цієї думки починає здригатися твій, збудований роками, світ. Нема з ким ділитися власними висновками, підведеними в результаті спостережень і особистих падінь (Зазвичай після злетів пересічна людина їх не робить). І вони накопичуються із року в рік, формуючи принципи, переконання, і як результат створюється модель поведінки самотньої до глибини кісток особистості – незрозумілої суспільством, а, іноді, і самою ж нею. Адже це не аби яке мистецтво – розуміти себе. Для цього потрібно більше зусиль, як може здатися на перший погляд. Опиняючись на дорозі життя покинутим і відірваним від натовпу, часто губишся. Не одна забута особа досі блукає в пошуках чи то себе, чи то істини, хоч і не розуміє якої саме, але відчуває, що щось не так, що щось фальшиве, вигадане, награне. Звісно, що багато хто вдягає, ідучи на роботу чи в інститут , маску. І вдягнувши її – ховає себе від інших, бо все одно не зрозуміють, хіба що віднесуть до тих божевільних, які коли-небудь сміли кинути виклик людській совісті чи суспільству загалом. І так живемо. І так існуємо. Снуємо сіті в які самі ж і потрапляємо.
Але, трапляється, що ідучи по забутій дорозі час від часу все ж зустрічаються самотні душі. Буває, зустрічаються для того щоб дати волю давно дозрілим , а часом і перестиглим міркуванням; щоб породити нові – інші і більш досконалі та правдиві; щоб зруйнувати хибні. Вони самі того не усвідомлюють, наскільки потрібні одне одному, але тягнуться, не дозволяють втратити інше віддзеркалення себе, навіть якщо воно спотворене і різко відрізняється від реального себе. Та, мабуть, саме ця відмінність і несхожість притягує із ще більшою силою та цікавістю.
В наш час – інформаційного суспільства та новітніх технологій, створилися віртуальні стежинки та дороги по яких блукає, можливо багато, а можливо і ні шукачів власної правди, розкиданих по цілій земній кулі. Не знайшовши прихистку в реалі вони кинулись із головою в інший світ, в якому все водночас як просто так і складно. Переходячи із одного в інший інтернет-портал вони закріплюють або ж повністю скасовують уже існуючі в голові умовиводи. Де ж найчастіше, можна зустріти віртуальних мандрівників? Гадаю, що у блогах. Адже саме там, можна поділитися наболілим і почитати чиюсь душу вилиту на електронних сторінках.
«Привітик :)
Я знову тут, знову пишу. Не писатиму про все що було за нинішній день, бо надто банально і рутинно він пролетів. Все як завше.
Думаю про інше. Чомусь так важко дихати, наче щось засіло у грудях і не відпускає. Незрозуміле відчуття. Здається, я вже сама не розумію що і як думати. Загубилась. Я загубила себе. Шукаю порятунку там де його ніколи не знайду. Чому ж люди такі слабкі? Чому так важко зустріти людину тверду в своїх переконаннях і водночас м`яку у відношенні щодо високих, придуманих не нами, цінностей? А в чому полягають ті самі цінності? Де їх можна побачити? А чи можна?
І чому це в мене так багато запитань на які так важко відповісти? Якби ж хтось допоміг, якби ж хтось роз`яснив чи порадив. Розрадив… підтримав... Важко, як же все це важко. Важко мовчати, коли слова рвуться на волю… », - прочитавши запис дівчина (хочеться писати саме «дівчина», хоч це і заміжня жінка і вже навіть мама) вирішила, що саме останнє речення розкриває всю його суть і скопіювала його в статус мейл.ру, вірніше «Мого світу». Дуже багато незрозумілого для неї було у ній же. І чи не від цього ішли одна за одною, вперто і піднявши високо голову, помилки. Адже, що може бути гірше за нерозуміння себе? Чи не від цього було оте неймовірне бажання здаватися сильною, настільки сильною духом, щоб до неї боялися не те що підійти, але й заговорити. «Я можу, я сильна!, - часто повторювала мовчки, так, наче намагалась сама ж себе у цьому переконати, - сильна». Проте, за такими словами ховалась слабкість і страх. Але в чах оточуючих вона читала саме те, в чому переконувалась і помилялась.
Час проходив у роздумах непомітно і швидко.
«Повідомлення… ? цікаво. Від кого? І що там пишуть?» Читаючи просте речення «О чём так трудно молчать? Какие слова рвутся на волю? », відчула як по тілу пройшлась прохолода. І, чомусь вона була такою приємною і бажаною. Здалось, що саме цих слів вона і чекала. Хоч нічого такого у них і не було, але ще ніхто не запитував які ж слова рвуться, щоб бути почутими. А це уже багато означає.
«Але як? Яким чином він дізнався, що та що в щоденнику і та що на мейлі – одна і та ж людина?», - запитавши про це, згадала, що статус запозичений із блогу. Це ж треба таке забути. Саме цей випадок, ця репліка і стала початком нового життя, що слідувало далі. Нічні розмови, які щоразу довшали і глибшали, наповнили сенсом все довкола. Живучи митями підчас і чекаючи в проміжках між ними на такого бажаного і давноочікуваного співрозмовника, реальність почала міняти своє русло.
ID:
497025
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.05.2014 18:25:16
© дата внесення змiн: 05.08.2014 17:31:21
автор: Ксенія Фуштор
Вкажіть причину вашої скарги
|
