Так у червневий ранок із військом многоликим:
З братами козами й татарською ордой –
Вступав Виговський в різань із московитом диким,
Щоб шаблею своєю послать їх в мезозой.
Забув, московський ірод, що обіцяв Богдану
І в темную Руїну зайшов, щоб додавить.
А Русь усе боролась за волю ту жадану
І зараз, перед царством, не може відступить.
На Конотоп зіхнули роти упиті кров’ю
Та Гуляницький сміло його не віддавав.
Два місяці хранили і з щирою любов’ю
Полковник з козаками на смерть стіной стояв.
Чекали й дочекались гетьмана із братами.
Виговський, ясний сокіл, прийшов на судний бій.
Богун стояв із ліва, із права – військо хана
І табором осіли по річці голубій.
Та не втекли від бою московськії загони;
Були, як завжди, певні, що переб’ють усіх.
Але ж не знали, бідні – гетьман не за погони,
А обраний за вдачу, бив москалів мов бліх.
Сперш грався з ворогами, колов їх потихеньку:
То нападуть із лісу, то вийдуть з темноти.
Виговський, геній бою, у Соснівку маленьку
Манив чужу кінноту, щоб там їх погребти.
Та впевнений Пожарський надіявся на вдачу.
Хотів здобути славу розбивши козаків.
Тепер по воєводі вдова його поплаче –
Пожарський і кіннота упали без голів.
А Трубецький злякався – Пожарського розбили!
Тікаймо із Вкраїни, в московію скоріш!
Та козаки, все щедрі, без ран не відпустили.
Побачив цар московський, що військо в нього гріш.
Тряслися у палатах, боялись покарання –
А раптом «вольний збрід» на нас війной піде?!
Та ваших нам не треба, у нас своє є вбрання.
Воно у нас барвисте, а ваше – геть бліде.
