Учора сон страшний мені наснився
Що ледве з того сну я пробудився,
Аж серце як шалене клекотіло,
А очі, дивлячись у темряву, горіли...
Так ось, про той сон я повідати хочу
Що саме наснився мені серед ночі:
Дорога - широка, пиляста, розбита
Веде ніби вгору до неба блакиті;
Колеса скриплять на возі старім,
І я засідаю на возі отім.
Крізь поле простую, - там, начебто, жито,
І поле те мороком густо повито.
Дорога все прямо веде, не звертає,
Той морок потроху так відступає;
Що згодом розвіявся зовсім і зник
І скрегіт коліс раптово затих.
У лісі спинився. Дивлю́ся навколо,
Аж раптом закляк і забув свою мову:
Така картина відкрилася зору -
Там корені дерев росли угору,
Там листя чорне на гіллі висить
І мертвий крук на тім гіллі сидить,
Сидить і моторошно кряче,
Єдиним оком дивиться незряче.
Я вбік, уліво - там трясовина
Що з неї, мов стерня, стирчать втонулі руки.
Звернув назад, та була справа
Холодна цвинтарна держава;
По тій державі поводир -
Верховний цвинтарний упир
Що там сидить на троні, чи то пак, могилі
Й кривими іклами згризає білі крила.
І замість веж там склепи і хрести,
Над тим усім літає хтось із чорними крильми.
Я враз до коней - та немає коней,
Чи були коні я не знаю й сам,
Бо віз той рухався у полі
І лиш колеса чутно було, ніби їхав сам...
І вмить прокинувся, і зрозумів
Що час ще є втікати з того лісу.
