Я дратуюсь шалено, чекаючи звістки у кілька слів...
Тільки й мариться, що набираю тобі повідомлення,
Тиснучи дужче по клавішам... вбиваючи туди свій гнів,
Я сподіваюсь, хоч розчарована і надто втомлена.
І страшно від того, що дихати глибше захтілось, навіть,
бузком, що так п'янко квітне й від невдягненної усмІшки...
Через те, що всі відповіді дала вже в своїй уяві
На питання, з якими не квапляться...хм... вагаються трішки...
Рефлекторно закритися ніби й хочу... це ж так болісно...
Відчувати у собі воскресіння, а врешті пустелю
Серед якої німий ... хоч кричатимеш дуже голосно...
Це дійсно байдуже...це все одно що звертатись до стелі.
А я... безнадійна...я знов радію від незначних дрібниць
Й серце знову співає відому до болю мелодію
І відправила б за хуліганство його в якусь із дільниць,
Але вбивши кохання в собі, стану ще гіршим злодієм