Я тебе почекаю. Знову вип’ю кави з корицею
В напівтемній кав’ярні, за улюбленим столиком, в тиші.
Може, ця моя вірність ще віддасться мені сторицею.
Я цьо́го не знаю. Та буду писати до тебе ві́рші.
Може, нас із тобою досі небо тримало по́різно,
Щоб зустрітись могли вже дорослими, зрілими душами.
Віддаватись морально для мене не так уже й бо́язно,
Тільки шрами на серці болять під чужими укусами.
А по венах течуть уже з кров’ю замішані спогади,
Може, ставлюсь до тебе занадто уже упереджено.
Я відкриюсь тобі, ти лиш викинь усі зайві здо́гади,
І старайся любити мене ніжно, трепетно, бе́режно.
Я тебе почекаю. І вже вкотре каву з корицею
Буду пити сама. Може, іще один вірш напишеться.
Доки моє мовчання ще не стало мені в’язницею
Ти приходь, але лиш обіцяй, що наза́вжди залишишся.
21.04.2014 р.