ми ввімкнемо кімнатне сонце
коли вікна – чорний атлас
і зіниця ночі бронзова
з них дивитиметься на нас
геть не гріє плафонне світило
загаси ти його скоріш
ліпше вкутаймо наші тіла
у обійми квартирних тиш
заколише на руках
подихів унісон
лиш настирливе в думках:
«тільки б все не сон...»