У горах, де лиш скали й кручі
Де неба чистого блакить
Де гори хмари обіймають
Країна митарів лежить.
Ті митарі птахи без долі
Без щастя рідного й тепла
Бо Батьківщина їхня рідна
Нічого дать їм не змогла
Змогла їм дать вона багато
Якби зібралися разом
І грізно гаркнули: „Ну досить,-
Ану міняйте все бігом"
У цій країні є закони
Їх поважають всі птахи
А тих хто з ними лиш не згоден
Загонять в землю залюбки
Як Ви змогли вже догадатись
В країні правлять чужаки
І скільки раз не вибирали
Орла, крука всі віслюки
Тому все птаство поневолі
Літає до чужих країн
Щоб трохи наче мимоволі
Кормить сім'ю і скласти дім
А хто нікуди не літає
Удома тільки лиш сидить
То бідний жме як „папа карло"
Себе лиш може прокормить
А панство те, що має владу
У птаства обдирає пух
І заставляють їх пахати
Лиш ледь хто переводить дух
І кращого життя немає
І може навіть не буде
Бо птаство все таке байдуже
Завжди не того обере
В країні мрій лиш раз в п'ять років
Ідуть на вибори птахи
одного обрають верхнім
Й шістьох у поміч щоб були
Та от за кожні ці п'ять років
Кого не вибирали лиш
Усі однакові ставали
І вище хмари не взлетиш
А як взлетиш, то так і сядеш
Бо ти вже їм геть не рівня
Вони лиш тільки п'ють гуляють
Ти ж пашеш зранку до темна
І все, що птахи заробляють
Все пропиває ця гульня
Як не проп'є так пре додому
Хоч пів, хоч цілого коня
А птахам жмихом із соломи
За цілий божий день платять
А скільки треба працювати
Щоб діток ним нагодувать?
Ось так соколик мав дружину
Вже думав мати соколят
Та чим кормити цю родину?
Не тільки дітки їсти хтять
І от звинувся поневолі
І полетів в чужі краї
Хоч так любив це чисте небо
Де скали з хмарами свої
І залетів він так далеко
Де земляків почти нема
А як і є то такі злючі
Бо тут життя – це напівтьма.
Тут не співає жодна птаха
Літать нікому не дають
Бо тут живуть щурі прокляті
І гади де-не-де повзуть
Зате птахам тут із поваги
За те, що роблять день і ніч
Платять не жмихом із соломи
А тим, що вдома, – цінна річ.
Але птахи тут тільки ходять
Хто по землі, а хто і під
І як щурі усі говорять, –
Там, під землею їхній рід.
Ось так попав герой-соколик
В якусь незвичну трубину
Де грязно, темно і смердюче
Жидло тече у далину
У цій трубі була країна
Щурів, мишей і павуків
Таку грязюку тут розвели
Бо всі робили, що хто хотів
А сокол наш недавно, вдома,
Довбав у голову щурів
І не тому що хотів м'яса
А через те, що не любив
А тут прийшлось і жити разом
І працювати заодно
І ради тих п'яти копійок
Крилом грести чуже г…но
Вже й крила добре пообвисли,
І пір'я стало як штурпак
Й сам не хотів уже літати
Ставав із сокола – щурак.
Коли прийде свята година?
І вдарить в його серці дзвін
І встрепенеться й зрозуміє
Що не плазун,– а сокіл він
Хоча і є одна причина
Заради чого тут коптить –
Набратись досвіду побільше,
І гніву в серці накопить.
Все ж буде час і буде день
Коли вернувшись з тих країв
Все птаство дружно в гурт збереться
І скине в прірву віслюків
Тоді соколик своїм дітям
Розкаже все про пацюків
І як там грязно і паршиво
І діти зрозуміють враз батьків
І будуть вчитись, працювати,
Робити те, що їм дано –
Дано від бога їм літати
І не грести чуже жидло
Але ці мрії про майбутнє
А зараз сокіл – як пацюк
Працює тихо, скажем мовчки
Бо він не сокіл – а гавнюк.
То ж так хто хоче чуть піднятись
Шукають легшу колію
А те, що робиться удома
Усьому птаству все рівно
То ж так, хто хоче дітям долю
Хоч трохи легшою зробити
То мусить сам жидло черпати
Із совістю недобре жити.
А хто роздвоївся в знемозі
Від совісті своєї взнак
То полетіти він не зможе –
Крило в гавні – злетіть ніяк
Пройдуть роки крило просохне
І вивітриться запах ввесь
В „країні мрій" така ж розруха
І діти теж працюють десь.
Кінець паршивий та реальний
Не все ж в рожевих кольорах
Бо зміни історичні вдома
Йдуть не в роках – а у Віках.
1993 рік ,червень.