Ти стала схожа на норовливу кішку,
з набридливою мудрістю зелених очей,
з неповторно ювелірною лінією вуст,
із хтивістю, якою просякнуте кожне твоє слово,
Я ніколи кохати тебе не візьмусь,
а знаєш, як кортить, як хочеться знову і знову!
Здається, твоє сніжно біле обличчя
ніколи не вкриє рум’янець,
а тим більше воно не пізнає зморшок,
ти муркотітимеш з легким тріскотом в голосі,
кружлятимеш плавно,
тримаючи край свого плаття в горошок.
Хтось розлив на столі молоко,
і ти впевнено глянеш мені у вічі,
наче тебе так, як я, не хотів ніхто,
а хотіли й сильніше, завзятіше вдвічі.
Час від часу схиляєшся до моїх грудей,
прислухаючись, чи люблю я тебе так само.
Мені не важко тримати тебе на відстані
хоч би як не пекли старі припорошені пудрою рани.
Крізь важкі, інфіковані пилюкою штори
оголює плечі єдиний свідок нашої розмови,
у його сяйві ти купаєш оберемок волосся.
Між нами тоненька грань почуттів,
які ти звикла обривати на півслові,
які я очима встигати ловив.
Це давно не вважають злочином,
а, між іншим, зі святістю вірують.
Знаєш, твоє ледь спітніле від нервів чоло
давно в тиші ніжної ночі з іконою зрівнюють.
щиро дякую)
