|
ЩАСТЯ З ОСЯЙНИМИ ПРОМІНЧИКАМИ
Ангеліна ніколи не вважала себе відчайдухою, бо до кожної справи яку розпочинала чи тільки планувала, відносилася з відповідальністю. Що змусило того дня кинутись її під колеса автомобіля - не збагнула. Мабуть, кошеня, що жалісно м’явкало посеред дороги. Відколи себе пам’ятала, ніколи не любила ні котів, ні собак. І враз.… Бідна тваринка злякалася не менше, та не втекла; слухняно погодилась, аби її якнайшвидше забрали з цього бурхливого потоку, що не зупинявся ні на мить, сигналив і кудись спішив. Вона зупинилась, здавалось тільки на мить, щоб у своїх ніжні жіночі долоні підібрати пухнасте щастя. І почула:
- О, це був би гарний дарунок для дітей до яких я поспішав. Ти хоча б подумала, що сказали б вони мені? – хтось голосно кричав до неї, майже впритул, раптово зупинившись, поставив своє авто.
- Ні, я думала про нього. Воно ж таке маленьке, - підіймаючись, без страху відповіла.
- А мені байдуже: маленьке чи велике. В мене робота, розумієш? мене чекають діти.
- А його мама.
- Тоді чому вона його не рятувала, а ти?
- А якщо воно загубилось і, саме зараз його шукає?
- То ж і віднеси до неї.
- Але ж я не знаю де вона.
- І через це необхідно було кидатися під моє авто? А коли б я вас?.. О, це був би гарний дарунок для дітей до яких я поспішав. Ви хоча б подумали, що сказали б вони? - повернувся до своїх попередніх запитань чоловік у червоному кожусі з білими ватняними бородою і вусами.
Ангеліна мовчала - не хотіла ні кричати, ні спокійно говорити.
- Добре, сідай у машину. Відвезу тебе куди необхідно.
Взяв за руку дівчину, Дід Мороз заштовхав її всередину свого авто, ніби якусь річ. Ангеліна не встигла мовити навіть слово. Приємний передзвін новорічних дзвіночків, який лунав у салоні, не заспокоїв, а ще більше роздратував її. Та вона старалася стримуватись. «Тільки б не завіз до міліцейського відділку напередодні новорічної ночі. Що робитиму тоді? Чи допоможе подруга з якою планувала зустрічати Новий рік? Що думатиме про мене?» Їй стало шкода себе, а ще більше кошеня, що мовчало і дивилося своїми оченятами.
- Маленьке, - мовила тихо, притуливши тваринку до своїх вуст. Відчувши подих тепла, воно замуркотіло.
- То куди тебе везти, рятівниця котів? - дивлячись у дзеркало навпроти, запитав «дідусь». – У мене немає часу катати тебе містом.
Ангеліна назвала вулицю і номер будинку, почувши які, він здивовано озирнувся. За п’ять хвилин зупинився біля вказаного місця.
- А я тебе не знаю. Вперше у наших краях?
- Так. Тут живе моя подруга, - відповіла спокійно.
- Мабуть слухняніша за тебе?
- На щастя. І народжена під щасливішою зіркою, ніж я. Скільки з мене? – діставши з сумки гаманець, поцікавилась.
- Ні, ні. Я сьогодні добрий, усім усе пробачаю, - усміхнувся. - Новий рік незадовго. Тож: з прийдешнім! А про свою зірку так не думайте. Можливо сьогодні вона вже загориться.
- А може й ні. Дякую за те що підвезли. І вас також з прийдешнім! –
подякувала. Вона ще довго проводжала поглядом його авто. А коли воно зникло за рогом кварталу, попрямувала через подвір’я до будинку подруги.
Мар’яна саме закінчувала прикрашати ялинку.
- Я думала ти не приїдеш? - мовила, обіймаючи Ангеліну. Сьогодні у нас буде весело.
- Мені вже було весело. Не уявляєш, як? - невтішно буркнула, простягаючи своє кошеня. – Це дарунок, який принесе тобі щастя.
- А воно тобі не потрібне - щастя? - уточнила.
- Мені? - здивувалася Ангеліна, сідаючи на диван, - Краще без такого щастя, яке сьогодні зустріла. Та й ще дивакувате якесь.
На здивований погляд Мар’яна не можливо було мовчати. Тож довелося розповісти усе до подробиці.
- Я думаю, що той дідусь і є твоїм щастям, - загадково прошепотіла подруга, прибираючи залишки ялинкових прикрас.
- Та в цьому, ще потрібно розібратись. – Ангеліна знову хотіла заперечити, але Мар’яна не дозволила, натякнувши про синицю в руках, як справжній дарунок долі. Згодом, забувши перипетії дня, обидві поспішили на кухню. Бо короткий грудневий день, як і годинникові стрілки, не стояли на місці.
Близько одинадцятої, коли з’явилися перші гості, на дворі заспівала свою пісню хурделиця.
- Та-ак, - зітхнула Ангеліна, дивлячись, як засипав протоптані стежини густий сніг. – Такою погодою до нас жоден Дід Мороз не прийде.
- Для нашого дідуся - хурделиця не завада. Він хоч і не з Лапландії, для себе доріжку протопче.
Слова Мар’яни не виявилися оманливими. Відразу, як за вікном почувся сигнал автомобіля, всі поспішили до дверей.
- А я до вас! - ввійшовши до кімнати з великим червоним мішком, привітався Дід Мороз. – наступаючим!
Побачив його, дівчина заніміла: він був тим самим, хто сьогодні мало не наїхав на неї, а потім привіз сюди. «Невже це доля? Невже він є моєю зіркою? Ні, не він», - засумнівалася, та не могла відвести свого погляду з нього. А «дідусь» щедро розсипав словами, що вилітали з його вуст, ніби сніг із хмар.
- Пробачте, що без онучки, але з дарунками. Он їх скільки у мене, -
похвалившись, підняв угору мішок. - Зупинившись поглядом на Ангеліні, на мить замовк. - І першою отримає його… - витяг м’яку іграшку кошеня, швидко попрямував до неї. - У вас є вже одне, та для повного щастя потрібно двоє, - пояснив.
- Для повного щастя, - повторила . - А коли немає? Ви б краще мені його подарували. Або саму зірку щастя, - додала.
Дідусь не знав, що мовити у відповідь, прибравши обличчю, загадково-таємничого виразу. І це зрозуміла Ангеліна, та подякувала за дарунок.
Час невблаганно минав. І коли у повітрі пролунало нагадування про новий рік, який ось-ось мав постукати у двері, почали швидко розливати у келихи шампанське. Святковий їх передзвін, а згодом веселий підрахунок останніх секунд Старого року, перетворив кімнату у справжню феєрію.
- З Новим роком! З Новим щастям! - знову виголосив своє Дід Мороз.
«Так, Старого року вже не повернути, а Новий…» - Ангеліна вірила: для неї він неодмінно стане щасливим. Адже своє щастя, можливо вже зустріла. Ангеліна не перечила запрошенням «дідуся» пограти в дитячі ігри, потанцювати навколо ялинки, пам’ятаючи: ближче до ранку, коли все стихне, знову необхідно буде повертатися у свою буденність. І ставало від цього журно.
- Мені дійсно потрібна онучка. Може… ти погодишся? - ближче ранку, підійшовши до дівчини, заминаючись, поцікавився Дід Мороз – Пробач, що вчора нагримав на тебе. Мене звати Матвій.
- Сама в усьому вина, а ти тут ні причому. Я рятувала кошеня. А стати онучкою… - Вона посміхнулася, але не поспішила з відповіддю. - Приїзди краще опівдні, тоді й дізнаєшся.
Ангеліна ніколи не відчувала себе такою щасливою, як тоді. Щастя нового року, яке огорнуло її своїм крилом, виявилося неочікуваним, приємним. І хотілося із ним летіти високо, подібно пташині линути до вершин, на яких ще ніколи і ніхто не бував, цвісти сонячною, чистою квіткою в небесах, де загорілася її зірка.
Він приїхав опівдні, але не в костюмі Діда Мороза, а молодим, модним і красивим хлопцем, в якого неможливо було не закохатися. Ввійшовши до будинку, ще з дверей привітався.
- Я згодна, - не чекаючи ні запитань, ні запрошень, сповістила своє рішення Ангеліна. – Та… - стишивши голос, зізналась, - я не знаю своєї ролі.
- Це не складно. Головне не боятися, а слухати власне серце.
Дорогою до школи, де зберігалися костюми, хлопець розповів усе, що необхідно було знати для майбутнього дійства.
- Загалом говоритиму я, ти - допомагатимеш. Співати, розповідати віршики – права діток. Наша - веселити забавами, обдаровувати іграшками.
Господарі до яких приїздили, зустрічали їх, як давно знайомих і відразу вели у кімнату де на них вже чекали їхні діти. Ангеліна спочатку ніяковіла, губилася серед веселих дитячих голосі і очей, які зиркали і весело, і хитрувато. Матвій палахкотів від радості, розповідаючи свої байки. А малечі - тільки й давай цього. Лише коли виходив на двір, зітхав, наче скидав із себе важку ношу, та не переставав усміхатися
- Діти - моя любов. Не знаю, що робив би без них, - сказав увечері,
повертаючись додому.
- Тоді чому не одружуєшся?
- Немає тієї, з якою поїхав би до свого край світу. А ті, що були – холодів боялися.
- А я не боюся, - схитрувала дівчина.
Не знала вона, що її слова стануть подібними до синіх кущиків пролісків, які незадовго проб’ються крізь товщу снігу. І коли хлопець запропонував їй знову допомогти наступного дня, не відмовилася. Ангеліні подобалося бути Снігуронькою, виконувати всі приємні забаганки свого «дідуся». Вона готова була зустрічатися із ним, телефонувати, коли повернеться додому. Бо він, як вважала, є однієї долі.
З тих пір, як померли батьки, Матвій жив самостійно. Самостійно здобув освіту вчителя інформатики, любив створювати сайти, а найбільше - навчати дітей і допомагати дітям у будинках інтернатах, на зароблені гроші купуючи їм іграшки й різні смаколики. У місті знали його, як дивакуватого доброчинця. От лише сусіди чомусь з недовірою відносилися до нього, деякі навіть не віталися. Але він цимне переймався, і продовжував займатися своєю улюбленою справою.
Дівчина поверталася додому у своє місто, сповнена мрій і надій. Їм не заважала відстань, бо чулися і бачилися щодня, дякуючи можливостям інтернету.
В лютому, за день до дня святого Валентина, Матвій сам приїхав до неї. Зустрілися в міському сквері. Ангеліна розгубившись від радощів, аж заплакала. Довго ходили містом, пили каву у затишній кав’ярні. А самий день закоханих, провели разом: уранці побували на богослужінні у міському костелі, відвідали музей, бібліотеку; ввечері, проходячи засніженими стежинами скверу, як згадку про їхнє кохання, на одній із лав повісили свій замок кохання.
Матвій поїхав, але частинку свого серця залишив у неї. Ангеліна згадувала кожну мить проведену разом. Їй хотілося, щоби їхні серця, їхні душі жили в одному ритмі, в одному подиху.
Нетерпіння чути голос Матвія, рвався з Ангеліни назовні, як бурхливий потік. Але того вечора, коли її серце відчуло щось погане, - не зателефонував. Лише на третій день, подзвонивши, Мар’яна повідомила: «Матвій у лікарні». На запитання: «Що сталось?» - відповіла коротко: «Приїзди!»
Дівчина не чекаючи ні хвилини, виїхала того ж вечора. А коли приїхала, відразу поспішила до будинку, в якому жив він. Кожен із його сусідів, на свій лад і подив переповідали історію, що сталась із ним, але Ангеліна жодній не вірила. Так і стверджувала, добавляючи: «Він любив дітей серцем і душею».
Провідати чи навіть побачити коханого на відстані, в лікарні не дозволили. Лікарі тільки запевнили: життю Матвія нічого не загрожує. Добре, що хоч Мар’яна знаходилася поруч. Вона заспокоїла й обіцяла допомогти. Бо кому, як не їй знати своїх друзів, серед яких був і він.
- У житті різне буває. Та справжня цінність пізнається у вогні, - сказала подруга ввечері.
- Так говорять про золото, - заперечила Ангеліна. - Матвій є ним.
Поки вона знаходилася в домі подруги, і вимолювала у Бога захисту і здоров’я для коханого, Мар’яна довірила пошуки тих, хто познущався над Матвієм своїм друзям. А їх у неї було чимало; знала певно: бандюг і злочинців серед них – немає точно. Таких – не терпіла. Працюючи психологом не перший рік, у людях навчилася розбиратися. Тож вичислила б відразу. Як здійснювали вони свої слідства – не відала, та довіряла їхнім дзвінкам, СМСкам. Вже близько ранку наступного дня, все-таки вдалося знайти винуватців. Ними виявилися двоє п’яничок, які запримітив Матвія близько ночі, коли повертався з відвідин дітей в інтернаті, вирішили «розважитися». Вдаривши цеглиною по голові, вони забрали в нього куртку, кілька гривень і пакет молока; закрили в його ж машині, ключі від якої викинули. Прийшовши до тями, Матвій сам згодом викликав швидку і міліцію.
* * * * *
- З тобою все добре, коханий? – запитала Ангеліна відразу, коли влетіла в палату, де знаходився Матвій.
- Із таким ангелом, як ти, мені насправді нічого не загрожує, - відповів їй, приголубивши.
Вони сиділи, дивилися один на одного, наче не бачилися кілька років. Ангеліна плакала, але плакала не від болі, що може втратити його, а від радості, що є з ним.
- Я не поїду від тебе нікуди, - прошепотіла ввечері, повертаючись до дому Мар’яни. – Ні-ку-ди!
Вона чекала його в подруги ще шість днів. І всі ці дні до пізнього вечора була поруч. На сьомий, коли погоджено було виписати Матвія, вирішила з подругою приїхати разом у лікарню.
- У Матвія є для тебе сюрприз, - попередила Мар’яна, збираючись.
- Який іще? – скинулась Ангеліна, розгублено закліпавши очима.
- Не марнуй часу, все-одно не здогадаєшся, - загадково усміхнулася подруга.
Думка про сюрприз для неї, який приготував коханий, не залишала її ні на мить. «І як це вдалося йому ще й до такого додуматися лежачи в лікарні? Мабуть вони всі такі чоловіки – відчайдухи. Добре, що я не є такою». Вона усміхалася в собі, тішилася сонцю, яке доповнювало її радість своєю веселковою мозаїкою, що сіялася з неба.
- Ну, а зараз їдемо за сюрпризом, - оголосив Матвій, коли з лікарняними справами врешті було закінчено; щось зашепотів на вухо Мар’яни, а та, кивнув головою у відповідь, мовчки повела своє авто в зворотному напрямку від шляху до їхнього дому.
Їхали довго. А вже через годину прилаштувала машину біля якогось подвір’я з великим триповерховим сірим будинком.
- Не бійся, це всього дитячий будинок, який іще називають - інтернат, - заспокоїв Матвій, допомагаючи коханій дівчині вийти з авто.
- Чому ми тут? – розгубилась Ангеліна.
- Зараз усе сама дізнаєшся.
Не встигли вони ступити на подвір’я, як діти, які гралися тут, відразу виголосили ім’я Матвія. Дівчатка і хлопчики, оточивши його, як метелики квітку, почали обіймати, проситися на руки, намагаючись розповісти кожен щось своє. І всіх він слухав, усім усміхався. В Ангеліни навіть сльози зволожили очі від баченого. Вона згадала його слова, що сказав їй у дні, коли допомагала йому, будучи Снігуронькою: «Діти – моя любов».
- Я зрозуміла твій сюрприз, - плаксивим голосом ледве пропищала.
- Сюрприз, кохана тут, а там , - кивнув головою і бік будинку. – Ходім.
Ірина Станіславівна – директор закладу, зустрівши їх на сходах, відразу повела їх до свого просторого і затишного по-домашньому кабінету.
- Він давно чекає на вас, - тільки мовила, перш ніж прочинити двері.
Маленький хлопчина не довго сидів на килимку, складаючи із кубиків будиночок своєї мрії. Запримітив Миколу, миттю кинувся в його дужі обійми, обійняв шию, заголосивши:
- Татко, мій татусик повернувся.
- Тато? – злякалась Ангеліна, й навіть хотіла відступити зі страху, та стримана Мар’яною, зупинилася.
- Я вирішив його всиновити. Андрійко буде нашим першим синочком, нашою першою ластівкою, зіркою щастя, - не в силах стримуватися, сам заплакав Матвій. – Ти не проти?
- Не проти, коханий, я любитиму вас обох. Адже ви єдині, хто у мене є. І – це найбільше щастя мого життя.
- Нашого, - виправив Матвій.
- І мого, - усміхнувся Андрійко.
Щастя з веселими осяйними промінчиками, які не гаснутимуть ні за яких
обставин, бо воно було задумане, виплакане і народжене з любові, що є найціннішим скарбом для закоханих сердець.
ID:
478272
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.02.2014 12:40:42
© дата внесення змiн: 09.02.2014 12:40:42
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
