Це траплялося навесні.
Коли танули сірі сніги.
Коли ріки втрачали свої береги
і світили нам дні ясні
Так було і цей раз.
І окреслювався образ
аскетичного тіла її.
І тільки у випростаних долонях,
скинувши із себе весь теплий одяг,
крізь ринки, білий дім і площу,
вона обережно йшла на прощу.
Дуже повільно,
щоб не випустити серце з долонь.
І проходивши пам’ятник Леніну
по алеї калюжами встеленій
Вона лягала на площі бруківку,
під себе поклавши лише вітрівку,
й співала морських пісень.
І вітер з півдня чув її голос,
це був сигнал із рогу на полюс.
І підіймались, наче хвилі, повстанці,
вдень убиті афганістанці,
які за вітром пішки йшли,
сховавши радість в свої мішки.
Вона лежала, як риба, висолопивши язика
в очікуванні, коли її огорне вітер й вода,
Щоб можна було змочити губи
І серце змочити теж,
Загасивши в ньому кілька пожеж.
А коли стало зовсім темно,
настала ніч,
хтось ввімкнув ліхтарі.
І вона побачила, як йдуть знахарі.
І один із них
одноокий та посічений,
у священній війні мічений,
нагнувсь над нею, розв’язав мішок
й почав дробити якийсь порошок,
солодкий і білий, як місяць.
Він посипав їм на всі її рани,
що були, і котрих у неї не бу́ло
і засипавши порох у дуло,
він натиснув курок як це вміє робити.
І поклавши серце назад їй у груди,
він пішов на Далекий Схід і на труби,
котрі тягнуться в небо, наче бамбук.
…сказав: «Засинай, все минеться.
Ніхто до тебе не торкнеться.
Ми убили всі хвилі й вітри».