Одинак, жаліюсь я з учора, одинак.
Без рідні, надії та любові.
І від того, мабуть, в зорях плаче мак
Краплями роси живої крові.
Довгі тіні звисли в деревах,
Пазурами мітять тремку душу.
Став чужинцем у своїх краях,
Тож-таки, безвісним жити мушу.
Жив неспокоєм, набідкався сповна.
Стихла горлиця, тепла не дочекалась.
Із-за хмар десь місць вирина.
Та не світить моя щира радість.
Де сон-затишок? Тривоги сходять в дім?
Сила де, що в муках обізветься?
В придінцевій крижаній воді ,
З відчаю холоне юне серце.
Тихо ясень мовить:- «Ти не одинак.
Ми не раз пережили лиху годину.
Я ще з осені леліяв,- добрий знак,-
Наче доленьку твою, дзвінку калину.
Отож, люди чуйте:-«Я не одинак.
Смуток свій, зневіреність порушу.
Бо сміється вже і сяє диво-мак,
Ясним сонцем зігріва печальну душу.
Лину знову круто в гору, у екстрим,
Де вир систем, в комп’ютери, машини,
Все спроможу, вольний, дужий, але втім,
Разом із ясенем і квітами калини…
