Ця розповідь про одне село.
Звичайне ніби село, от тільки розділяла його на дві частини чималенька річка, розділяла на "правобережних" і "лівобережних". І, як завжди в таких випадках, між "лівими" й "правими" постійно виникали чвари, непорозуміння.
Ті кажуть що вони головніші, бо на їх березі сільрада та церква; інші доводять протилежне, бо у них клуб і магазин.
Отак і жили. Ніби й односельці всі, а дивляться з-під лоба на селян з іншого берега. Бо, бачте, вдягаються вони вже якось не так, і звичаїв не так дотримуються, і слова якось по-іншому вимовляють. Але ж одне! село. Всі в ньому родичі, куми, друзі, знайомі. То ж на свята радо ходили один до одного в гості, браталися, співали разом. А в будень знову починали супити брови.
Все б нічого. Та проблема в тому, що через річку, яка протікала саме по селу, була лише благенька, хитка й ненадійна кладочка. Люди неохоче проходили по ній, тому й нечасто навідувались до "іншобережних" односельців.
Так і жили - кожен на своєму березі. Час минав, кладка прогнивала, "ліві" та "праві" все рідше бачились, забувались потрохи родинні зв'язки, односельці ставали все більш чужими. І тепер, побачивши когось на іншому березі, уже навіть не віталися, наче то був хтось зовсім незнайомий...
Ідея збудувати міст була. Була не раз. Не раз урочисто відкривали початок зведення "мосту єднання", не раз про це гамірно шуміло усе село на обох берегах. Але збудувати міцний міст ніяк не вдавалося: то наполовину збудований міст знищила негода, то почались жнива і вже не вистачало робочих рук, то банально закінчувались кошти. І все залишалось як і було: одне село, але два берега.
Та якось жителі одного з берегів помітили чоловіка, що щось робив на місці, де мав бути міст. Цей чоловік був уже немолодим, але з власних заощаджень придбав дещо необхідне, і самотужки взявся до роботи. Потроху, не кажучи нікому (бо хто би підтримав після стількох спроб, та й кому це потрібно!) зносив до річки матеріали та інструмент. Вчився на місці, бо не був майстром.
Його дитинство, юність минули на обох берегах села, коли кладка була міцніша, а люди добріші. Не люди стали такими, - думав він - це річка їх розділила, розсварила між собою. Але хіба ж так повинно бути? І він взявся до роботи. Багато що не виходило, багато було зіпсовано, стерто долоні до мозолів. Та не втрачав чоловік той віри, не слухав пліток та насміхань, вперто прямував до мети.
Інший чоловік дивився на муки першого, не витримав, підійшов, сказав: "Давай допоможу". Так їх стало уже двоє. Згодом підійшов ще один, і ще, і незабаром уже добра половина "одного берега" зводила міст.
З іншого берега теж побачили цю затію, й собі подумали: "А чим ми гірші?". І теж взялися до роботи.
Ніхто уже не зважав на кошти з району, ніхто не нарікав на час і погоду, але спільними зусиллями робота кипіла...
Радощів не було меж, коли зійшлися на новому, міцному, широкому мосту односельці з різних берегів: обіймалися, просили пробачення, плакали, раділи. Ввечері влаштували велику гулянку з танцями, співами. Почали впізнавати один одного давні знайомі, знаходились невідомі досі родичі... Село знову стало одним цілим.
А річка..., а річка й далі продовжувала свій швидкий плин. Вона ж ні в чому не винна.
А той міст возз'єднав не тільки дві частини села - він з'єднав дві частинки одного серця, зібрав в собі в одне ціле рідні і близькі ду́ші.
ID:
468158
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.12.2013 15:22:36
© дата внесення змiн: 24.12.2013 15:22:36
автор: yurr
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую. Хоча проза у мене виходить гірше.
