сумний віршик про пташечку, або ж іронічна констатація нутра
Здуріла, здичавіла, змучилась, зітхнула...
мелодійно, в ля дієз мінорі.
Вдягнула руки в рукавиці, шарф напнула,
бо вже зима тепер надворі.
Так важко з цим, та легше ніж азот,
що його запах чути по грозі весняній,
і вище всіх своїх і не своїх висот
взлітала, наче пташечка слухняна,
така мала, що пір'я власне ледь підійме,
вже навіть не вважа про дух у ньому,
та хто таку малявку сприйме?
хай хоч польотів тих мільйони...
- Яка гроза зимою?, гроза - то подруга весни!
То сміх і гріх, пробач на слові!
- То грудень, то мороз, "пухнасті сни",
бо то весна таких як я, зимових.
Замовкла і зажмурилась, затихла, заніміла,
морозно, зимно, пір'я інієм взялось -
таке сіреньке, і скраєчку біле,
а згодом зовсім вклякло щось...