Коли він впаде на коліна
Дороги розійдуться назавжди.
І розіб’ються фарфорові стіни,
Нічого так і не сказавши.
В темноту, а можливо в осінь,
В синю даль, яка майоріла нею.
Через потяг ви знову босі
Перед життям і його брехнею.
Сірим написом впаде туман
Й пронесе у душу смуток.
Серце в істериці волає НЕ ВІДДАМ.
Мозок притуплює серця стукіт.
Ну а потім замалює чимось,
Що до болі знайоме вітру
Тих країв, де обпікають зливи
Велич гір і фортечну тишу.
І тоді мов підстрелений підло
Заскавчить у тишу звір.
Він стоїть уже на колінах
Перед величчю кримських гір.
Ось останній звук обірвався
Тихо видихнув і замовчав
Той хто життя не боявся
Він своє серце об скелі розп’яв.
