Розділ 3. "З Любов'ю у вічність!"
З тих пір часу минуло небагато,
І виділи не раз хлопчину люди,
Як ягоди у ліс ішли збирати,
А з ним - ведмідь кульгавий був усюди.
З кущів юнак на них дивився нишком.
Пізніш згубились діти, невеселі,
І вивів їх хлопчина на доріжку,
Що бігла навпростець до їхніх селищ.
І люди після того не боялись
Лісного юнака. Ще рік мовчання -
І вийшов до дівчат лісний скиталець,
Що ягідки збирали на поляні.
Стрункий був лісовик, блакитноокий,
Із трав уміло сплетений мав одяг,
Зробивши до дівиць ще трішки кроків,
Дививсь лиш на одну, як в чисту воду,
На дівчину на ймення Парасков'я,
Ледь вимовив красуні білолицій:
"Я міг би на віки створить з тобою
Любові простір, чарівна дівице."
Рум'янцем спалахнула тут же хутко,
Хоч слів не зрозуміла сенс глибокий:
"Живеш один у лісі - ходять чутки?"
"Я на Землі живу один ще поки".
"Один? А де батьки?", - геть зблідло личко, -
Не може буть безрідною людина."
"Живуть...мої батьки, брати. сестрички,
Дід Радомир, бабуся Любомила."
"І де живуть? У лісі із тобою?
"Злетіли ввись колись вони на зорі.
На Землю повернуться, як Любові
Я простір свій із судженою створю."
"Як суджену у лісі ти зустрінеш?"
"Не буду, бо її уже знайшов я"
"Кого?" - "Тебе, прекрасная богиня!
Ходім в мій простір вічної Любові,
Частково спільний простір наш готовий,
Як тільки я добуду інструменти,
Збудую дім, курінь є тимчасовий", -
Сміялись дівки з хлопця агрументів.
Не дала свою відповідь Прасков'я,
Пішовши до дівчат. У небо глянув,
Розводячи руками загадково,
Повільно залишав юнак поляну.
Дівиці враз замовкли. В хвилюванні,
Дивилась вслід лиш та, яка зосталась.
"Чекай мене тут завтра, на поляні,
Бо сенс напевно є і там, де хаос.
Хороші інструменти в мого батька,
Я їх поцуплю якось при нагоді", -
Сказало раптом впевнено дівчатко,
Чия до серця хлопцю була врода.
Він обернувсь, підбіг до неї швидко
Всі бачили, як він всміхнувся вперше,
І усмішки його щасливі свідки,
Відчули, як зайокало їх серце.
Бо усмішка була та незвичайна,
І сяяли добром юнацькі очі.
"Який він красень! З ним пішла б негайно", -
"Я теж із ним пішла б таки охоче!"
А Нікодим, не бачачи нікого,
Так палко умовляв свою красуню:
"Діяння не роби того ти злого,
Їх цупити не можна". - "Я жартую,
Бо батько сам віддасть ті інструменти".
Пізніше і Прасков'ю й Нікодима
Із того вже не бачили моменту,
Та головне: Любов пішла із ними.
Куди пішли з Любов'ю все ж? - У вічність
Ступили молодята з новим днем,
Їм зорі мерехтіли по дотичній,
І гріли теплим, ба́тьківським вогнем.
ID:
447377
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 05.09.2013 16:09:01
© дата внесення змiн: 05.09.2013 16:20:10
автор: Олександр Обрій
Вкажіть причину вашої скарги
|
