О, душе окаянна, час настав
Прокинутись, допоки ще не пізно!
Ще мить – і спокій або пекло, та…
Вже винесла Феміда вирок грізний!
Схопили душу грубі вартові,
І в Рим везуть у клітці, як рабиню.
В вінку троянд, розквітлих на крові,
Для натовпу вона – рабів богиня.
Рабів, яких жорстокий Колізей
Кидав боротись із гріхами світу,
Спокуси-звірі – вороги людей,
Під оплески роззяв ідуть на битву.
А мудреці, освічені мужі,
Що постулати для держав писали? –
Не слухали крізь розум глас душі,
Безжальне часто вищих знань кресало.
О, гордий Рим! – Вершина всіх вершин,
Перлина у смарагдовій оправі!
Віками долю світу він вершив –
Твердиня перемог, арена слави,
Театр інтриг і вишуканих зрад,
Шляхетних злочинів і лжеспокути,
Красивого безумства маскарад,
Свободи драма, де всі ролі – пута…
О вічний Риме, скільки ще перлин
У Всесвіті народиться й загине?
Прийде пора, і за веління злим
Знамено упаде твоє орлине…
Не вічний ти… а вічний тільки час…
О, відпусти п’янких ілюзій бранку!
Хай згине від гріховних метастаз,
Хай вітер розмете її останки.
І кане в Лету ця палка душа,
Втішаючись вином самообману.
Між снами вже утрачена межа.
Чи є ще береги за цим туманом?!
Чи є ще світ без фальші, без огид,
Без протиріч, що душу рвуть надвоє?
Набриднув цей «едем», і світ набрид,
Лягли тавром печалі невигойним…
Далі буде...