Я бачив чорні душі в пеклі
І був із різними жінками.
Бродив самотньо я роками
Шукав любов, але навіщо вона мені,
Бо я ж в вогні пекельному палаю.
Продав же душу і не знаю
Чого я хочу від життя.
Прокинулось оте дитя,
Що ще живе в мені,
Десь глибоко, отам на дні.
Гризе мене за все і вся.
Ходив у пекло, не боявся.
На чорні душі оглядався.
На мене оглядалися вони.
«Прийду я ще наступної зими!
Чекайте ж грішні мене в гості.
Готуйте червонеє вино та кості.
Гульнемо ж славно ми ще раз,
Так щоб небесний вищий клас
Кусав свої хмаринки білі,
А ми ж підсмажимо на грилі
Усю любов і землю всю!»
До пекла я усіх просю!
Грішіть земляни.
Вбивайте та крадіть.
В пекло вічнеє ідіть.
Тут вічне свято.
Вина багато і вірні друзі за столом.
Хоч на столі давно розлом,
Але ж сидять усі, не встануть.
Лиш чорним оком в очі глянуть
І далі в пеклі бушувать…
Ось так живе у Раді знать,
Яку обрали ми самі.
По лікті руки у крові,
Але ж гріхи їм всі простили.
Вони ж по «таксі» заплатили.
Вони безгрішні в яснім пеклі.
То ми придумали собі,
Що вони собаки злі.
Вони ж за нас все думають та плачуть.
Болить за все у них душа.
Прикрили сльози і не бачать,
Як чорт їм руки прикраша
В своє намисто.
Беруть вони те не навмисно.
Гребуть в мішки собі те злато.
«В народу ж ще його багато!
А нам ще ж жити, як в Раю.
А що народ?.. На них плюю!
Я вже продав душу свою,
Тому роблю те що захочу!»
А чорт тихенько сам хихоче.
Все більше люду в нього є.
Він все що хочуть їм дає.
В замін же просить тую річ,
Що в вічність вириває клич.
Без неї людям не болить,
А чорт собі тихенько спить
В обіймах душ своїх чисельних.
Співа пісень йому пекельних.
