Я не люблю ранок на землі. Я ненавиджу знову і знову прокидатись. Мені сняться неймовірні сни. Я так не хочу від них віддалятись. У снах своїх я бачу образ твій. Поруч з тобою я не одягаю маски. Там не існує театральних дій. Немає сенсу. Адже там ти кохаєш, неначе в світі казки. Там ти мене знову обіймаєш і там цілуєш мене уже не вперше. Ти ніжно так торкаєшся мого плеча, неначе я для тебе – все твоє життя. І там я вірю в те, що все – не сон.
А потім чорний ранок наступає знову. І я живу свій день, чекаючи на ніч. Бачу в реальності тебе... В твоїх очах, звичайно ж, немає до мене почуттів. Ти повз проходиш, як марево життя. І розпливаєшся між подувом вітрів. Здається серце, або ж душа моя кричить в мені, як мученик в полоні. Я слухаю тебе ледь онімівши. Я намагаюсь знайти в звуках твоїх надію всіх рожевих снів моїх. Хоча би знак, що я – не просто крапелька у морі, що не піщинка у пустелі відчуттів. Та я не чую таких слів. Я просто миттєвий звук у пісні твоїх днів. Я – дисонанс музики твоєї і парадокс твоїх віршів. Я слово, що не пасує тобі в риму. Сьома струна на гітарі твоїх думок. Я п’ятий інструмент в квартеті із твоїх захоплень, мрій, бажань і помилок. А ще нас відділяє гора часу. Так вийшло – ми із різних поколінь. Ти трошки більше прожив на цій землі. Я все це знаю, та ти і далі живеш у моїй голові. Я вперто й марно намагаюся забути. Про невзаємність знаю я. Для тебе я – немов сестра. Ти хочеш винищити все, що мучить серце засмучене моє. Як жаль, що ти не знаєш. Що саме ти душиш мене. Я б так хотіла щось сказать, та мої уста мовчать. Вони не можуть розказати, що закохані у твої зелені очі, у твою посмішку і твої слова, у твою душу і твої ж уста. Вони не зможуть поділитися хворобою тяжкою. Я стала жити серцем, а не головою. Я стала найнелогічнішим створінням. Я намагаюся не вірити тобі. Та я не завжди можу зрозуміти, де правда, а де ні. Я просто знову хочу спати. Я хочу бачити чудесний сон. І нехай непотрібно мені буде вставати. Нехай душа твоя до моєї більше не перетне кордон. Та раз знайшовши ключ до мене, собі ти двері назавжди відчинив. Тепер вже сльози течуть по моїх венах. А ти й не знаєш, що все життя моє змінив. І знову жартома скажеш щось мені. Ти не зрозумієш, що такі жарти для мене не смішні. А я вже в котрий раз дивлюсь на тебе. І хочу, щоб усе змінилось. Щоб твоє обличчя мені більше не снилось.
Моє буття вже вкрай втомилось. Я б так хотіла піти іншими шляхами. Щоб не зустріти тебе на дорозі своїх днів. Щоб відпустити тебе у вир вітрів. Щоб іншу теплом своїм ти грів. Та я не можу. Я так боюся втратити тебе. Ти - все, чого я хочу і все, що в мене є. Ти – цілий світ і все, що поза ним. Ти все частіше снишся мені в снах. В них бачу я любов в твоїх очах. Та ти - плід моїх фантазій. Лиш марево і мій самообман. Кохання - це тоді, коли кохають двоє. А те, що маю я, то божевілля. Це мені тобою поставлений капкан.
