Всім нам видимо,що жодному смертному не дано вичерпати ціле море,тим більше одинцем.От і я ніяк не можу вичерпати своє,тому що моє море це ти...
Я пам*ятаю,як ти востаннє приходила до мене,забрала свої речі,дивилися на мене сумними очима,поцілувала мене в голову і в щоку на прощання, і спитала, що з моїм поглядом:мовляв він якийсь не такий,як завжди,а я(дурень,правда?),відверто по-дитячому відповів тобі, що безперестанку плакав останні кілька ночей...
Ти подивилась на мене якось безпросвітно,безнадійно сумно,і усміхнулась,проте не так,як завжди,а якось з висоти,відчужено,
по-материнськи:так жінка дивиться на свою дитину,загублену життям і людьми і дочасно втрачену...Ти дивилась на мене так ніби напевне знала,що я більше не підіймусь з колін і не знайду свого Шляху.
Ти вже не плакала:всі сльози були були виплакані напередодні,вся радість осяде пилом антикваріату,десь на горищі пам*яті...Але і до сьогодні твої сльози-найкраще з того,що я знаю(як і твій сміх, зрештою)Для мене вони живе свідчення нелицемірності і святості душі людської.
Наостанок,стоячи на порозі ти сказала мені:"Будь щасливим!",на що я грубо відповів:"Навряд чи...",і ти закрила за собою Двері,ні,не ті,що не назовні,не Двері в Дім,а Двері в мою Душу,моя дуже солодка дівчинко!
Знаєш,інколи мені хочеться прокинутись без Душі-нічого не відчувати,не хотіти і не знати,жити бЕЗ пам*яті і спогадів...
Вільний,абсолютно,вільний!Роби,що хочеш! Живи,як прагнеш!Але чого варте таке життя?Життя без тебе,бодай у снах-коротких невротичних рефлексіях завжди неспокійної пам*яті!
пасибі 
"вся радість осяде пилом антикваріату,десь на горищі пам*яті"- 
Дуже-дуже 
Ти молодець 
