Коли блискавка розпанахує навпіл простір від неба до землі, бурчить, а потім ляскає грім і хмари, які вже не в силі втримувати в собі тони води, проливають воду рясним дощем, мені завжди згадуються хвилини дитинства.
Мама дуже боялася блискавки і грому, паніка в її очах лякала нас з братом. Ми притулялися до неї і нам здавалося, що ми рятуємо її від цього страху. Але мама брала нас за руки і швиденько вела в залу, найбільшу кімнату в будинку, де стояло їхнє з батьком широке ліжко. Вона "запихала" нас під нього, залазила до нас ... і світ зразу змінювався: страх в маминих очах зникав і до нас знову усміхались такі рідні, голубі, з іскорками посмішки, очі. Ми притулялися до неї з обох боків, мама нас обнімала і починала розповідати історії свого життя, або переказувати прочитану недавно книжку. Затамувавши подих, ми слухали мелодію маминого голосу і було так затишно і тепло, що так хотілося, щоб блискавка і грім ще трошечки поблукали небом.
Коли на дворі все стихало, ми вилазили з-під ліжка і голосно, втрьох, сміялися. Ми були такі щасливі, що в цей "страшний" час були разом, а мама, цілуючи нас, промовляла: "Було зовсім не страшно. Правда?".
Тепер, через туман років, я всміхаюся крізь сльози і так шкодую, що вже ніколи ми не зможемо разом сидіти під ліжком і слухати мелодію маминого голосу. Але я так вірю в те, що мама і брат дивляться на мене із своєї вічності і розуміють мою сумну посмішку на заплаканому обличчі.
Заспівай їм тихенько -
Про удачу і лад,
Хай утішаться ненька
І непутний твій брат,
Хай Господь приголубить,
Дощ на вишні проллє...
На землі світло любить
Ніжне серце твоє.
Радченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам за таку емоцію 
Розчулили, Олю, до сліз.... 
