Ви не знали, чому опадає листя з могутніх дубів
Або кленів, чи груш, чи високих кремезних каштанів?
Навіщо? Для себе? А що, недостатньо їм сил
Ту зелень, окрасу, на гіллі як влітку тримати?
***
Коли я звертаю зі шляху - додому я, певне, вертаюсь,
Пірнаю від сонця подалі у тінь від каштанів розкішних,
І вітер у спеку палючу, байдуже, надворі ще травень,
Умить мене, враз надихає писати поезію, вірші.
То й думаю я (чи то вітер, можливо, шепоче?),
Чому у житті нас так часто несе течія.
Невже ми такі – без мрій ми нічого не можем,
Розбиті у сльози, потрібно нам вижити – й край?
У роздумі голову я піднімаю, і просто я понад собою
Бачу, що там, ніби серце, пульсуюча зелень дерев
Все тягнеться в небо і прагне до сонця, угору
Звуком несмілих нечуваних мрій та ідей.
І ніби мені в очі світлом яскравим та ясним–
Подібен у чомусь листок той до наших піднесених прагнень:
З усіх нам боків удача сміється, та з часом
Ми здаємося, злякавшись напору обставин…
***
Неначе в кайдани, закутані кимось у сніг
Видніють каштанів гілляки пусті, але досі ще сильні…
…Ми з усміхом йдем по доріжці знесилених мрій,
Зелених – колись, і під снігом безслідно зниклих…