В Ольги Гнатівни у домі
Жив папуга Васька.
Завжди їжі мав доволі
І доволі ласки.
Господиня зранку пташку
З клітки випускала.
В кухні їла пташка кашку,
По залі літала.
На ніч Гнатівна дружочка
До клітки гонила,
Як ішла критична точка –
Утома морила.
Ну й тоді вередував
Наш папужка Вася!
На карниз вгорі сідав,
Зловить не давався.
Ольга Гнатівна і так,
І сяк його звала,
Набирала корм в кулак,
В клітку насипала.
Птах летіть не поспішав,
Дражнив господиню.
Всяк її перекривляв,
Дув у гриву синю.
Якось, осінь це була,
Сусідка Палажка
За чимось у дім зайшла.
Через двері пташка
Вилетіла в двір й собі
Десь між гіллям сіла.
Кликали жінки її –
Слухать не хотіла.
- Схоче зерен поклювать,
Прийде - апріорі –
Гнатівна на те. – Шукать
Пізно, ніч надворі.
Зранку, перше лиш в вікно
Проміння пробралось,
Вбрала Гнатівна пальто
І у двір подалась.
Пильно усі дерева
Вона оглядала,
Недолугу Василя
Між гіллям шукала.
- Вась, Вась, - чулося в дворі.
- Де ти мій гарненький?
Корму принесла тобі.
Та ж ти голодненький!
Відчинила все: вікно
І двері на ґанок.
Не вернула в дім його,
Мов у воду канув.
Нема тиждень, нема два
Васька бідолахи.
Фото розмістить вона
Вирішила птаха.
Не помогло, вже й зима
Пройшла, наступила
Веснонька, в дворі вона
Сніги розтопила.
Несподіваний дзвінок
В квартирі роздався
Ольги Гнатівни. Васьок,
Здається, попався!
Полетіла, мов стріла,
Мов куля, помчала.
Упізнала Василя
В птахові, забрала.
Той обшарпаний, худий,
В очах – страх і туга,
Крикнув: «Гнатівно, прости,
Дурника папугу!
Холод, голод я пізнав
І котячі зуби.
Мав добро – не шанував.
Більше так не буде!»
«Милий, любий мій Васько,
Як же ж ти боровся!
Все забула я давно,
Добре, що знайшовся!»
За добро - добром плати .
За опіку – дякуй.
Добре, що Васька знайшли.
А могло буть всяке…!