Підійшла з протягнутою рукою. Застигла у теплій усмішці. Стояла і через скло дивилася, як я, сидячи в салоні авто,метушливо копирсаюся у сумочці, поквапливо вимацуючи гаманця.
Чоловік протягнув кілька гривень і я, опустивши скло дверцят автомобіля, вклала ту дрібку нещасних купюр у поморщену віком бабусину руку:
- Дякую Вам, діти... Голодна, як собака від ранку... Дякую вам, і дай вам Боже здоров'я за вашу ласку...
Авто рушило, а бабуся, поволі перебираючи ногами, пошкандибала у інший бік.
"Голодна, як собака... - вертілося мені у думці. -Що ж вона купить за той дріб'язок?.. Хлібину..."
Господи, яка страшна старість - ні жити, ні вмерти!
Гріхи...
Гріхи ходять за мною назирці. І ся прохачка невинна також втілення живого гріха!..
Я маю хліб і до хліба. Маю дах над головою і людські умови життя. А вона, навіть як має, той дах, то що їй з того, коли голод вистуджує з неї найцінніше - гідність.
Хто ми є, коли обставини життя позбавляють нас можливості відчувати себе Людиною? Підводять до тої межі, де ми вже не є самі собою, а лише тінню від себе... Коли простягаючи руку, дивишся в очі навпроти вже без остраху, сорому чи сум'яття в душі, лише з проханням, у якому світиться воістину собача відданість?
Хто ми є, коли даючи милостиню, не сміємо звести погляду на прохача, а зводячи, квапимось уникнути його?..
Це не відраза... Це не відраза, о ні! Тільки не нині, не до цієї старої згорбленої жінки... Це - вина. Провина невинного... Чи винного таки? Винного, відокремленого, відмежованого нерозумінням, незнанням, страхом, гидливістю того стану, у який вона потрапила. І немає значення чому вона там, де є...
Вона там, за межею, у задзеркаллі наших душ, наших совістей, наших життів, у яких подібним їй - немає місця. Бо ми ще "тут", у межах загальноприйнятих норм, загальноприйнятних умов існування. Ми - люди. А ті хто уже "там" - ще серед нас, та уже навіки позбавлені тонкої умовності з поняттям "гідність".
Це небесна триба, а відтак і кара для кожного, хто іменує себе Людиною...
Це виклик суспільству. І кожна людина даючи милостиню,повинна задуматися над тим, що завтра може бути з нами теж саме, якщо ми не будемо боротися за покращення життя.
Лесю! Тема актуальна, і я згідна з Олею -вона не тросить,а дає шанс іншим.Ось коли ми дивимось в очі і шукаємо, як і чим допомогти-ось тоді ми люди,а не наштовхуючись на протягнуту руку,підіймаємо зір і думаємо подати,чи ні?
Як щемно... І соромно, що ми так рідко задумуємось над тим, як насправді живеться таким людям і чому вони опинилися в таких складних умовах... Сильно написано. Є над чим задуматися.
Вона не просить ! вона дає нам право бути милосердними ! вона нам милосердя пропонує ...задарма .Вона не для себе там стоїть- вона стоїть там для нас,щобне втратили людяності ми .Вона пожертвувала собою заради нас.і тому унас гідність мала б бути подвоєна .Лесенько ,люба - така кричуща і болісна тема .дякую тобі за твоє милосердя .бо тільки таке серце може так відгукнутися на чужий біль !