Чому мені хочеться кожного разу постійно усе забувати?
Я неначе пташка у золотій клітці,
яка у несвідомості хоче вирватись на волю.
Проходячи довгі вулиці по дорозі додому,
боюсь не розтанути у сірому тумані.
У тебе настільки велика апатія до моєї присутності,
що мимоволі здається,
що у твоїх венах протікає сплямована кров наших спогадів.
Я пам’ятаю як довго пульсували теплом твої долоні,
які зараз немов льодяна крига тануть у моїх руках.
Я перестала чекати твоїх дзвінків,які щоранку мене будили.
Я перестала чекати твоїх неочікуваних приїздів.
У запліснявих стінах чую болісну тишу.
Ти став цинічним критиком,
який у пориві життя забуває про щастя.
Останніх півроку я їм чайними ложками сльози,
а хотілось б їсти радість.
Ми стоїмо по обидва боки барикад,
де ніхто не може зробити першого кроку.
З сотні шляхів,ти загубив один-найважливіший,
який час від часу міняє свій курс.
Я втомилась від скандалів,
у мене не має більше сил будувати життя з розбитих цеглинок.
Ще досі не розумію,разом ми чи ні.
Твої поранені слова,скалічили душу і вмістились у серце,
яке час від часу стискається від болю до міліметра,
і здається,уже ніколи не відпустить.
У самотності я стаю беззахисною і, здається,
на 18-ому році життя я стану сильнішою,
тою яка не даватиме більше ніяких шансів.
Я збиратиму холодний попіл твоїх листів і висипатиму в шкатулку.