......................…А в хатині тій – дівчина,
..........................Та до неї так далеко…
І.
Коли літо постукало в двері,
Не поглянувши навіть в вічко,
Відчинила. Не днем, а ніччю
Задухмянився світ до стелі.
Зацвіла в синій дим солома,
Велелітня русява крона.
Я вдихнула, мов мить буденну,
Повні груди до дна натхнення.
Стало тісно в шести площинах
Зі смолястої смеречини.
Ночі білі, неначе глину,
Вмалювала в дороги дивні.
Порозплутувала з-між пальців
Орнаме́нтами сиві танці.
В древні ритми, мотиви, барви
Утесала одвічне тавро:
Що народжена як стихія,
Що не можу без круговію.
У свитині терпкій із літа
Витинала клинці по світу.
І по стінах, і вдзвін по шибках
Розбивалися барви з лишком.
Ти ж одвічності монолітом
Устоялася нерозбита.
Соломинками у блакиті
Прорізаєш дрібненьке сито.
Твої вікна лоскочуть хмари,
А чи дряпаюь… Чи омана?
У глибинах гори – фундамент –
В міждоріжжі, як битий камінь.
Між мальованими ночами
Прийде здалека мій коханий.
Він постукає тобі в спину.
Третім разом йому відчиню.
..........................…Хорошії гості у мене…
ІІ.
Коли осінь постукала в стелю,
То посипалась штукатурка
До землі крізь діряві руки,
Забіли́лась у просторі хмелем.
По підлозі звивались тіні,
У сакральнім танку довільні.
По підлозі чотири ру́ки
Походили єдним відзвуком.
Їх сліди у небесній манні
Забувались, робились п’яні…
На мелодику вітровію
По-мольфарськи збиральсь змії,
Розповзались по склу дощами,
Шелестіли в пожовклій манні,
А здавалось – то неба гуркіт.
Там ходили чотири ру́ки,
Де ставали до танцю шпарко
Вікові дерев’яні балки.
З-під землі навсуціль аж до даху
Народилась без жодного цвяху –
Ти не знала металу муки.
Тебе бачили дикі духи
Перебиту навхрест дошками,
Перерізьблену крізь тумани,
Переписану вздовж і в стіни
Вереснописом в дні осінні,
Помережану орнаме́нтом –
Тим, котрий не боїться смерті.
Не боїться, допір в коліні
Не відчутно зва зуба змія –
Так раптово, мов дощ у хаті.
Би не бачила мене матір.
.....................…Куди ведуть строкаті дороги?..
ІІІ.
А зима як постукала в сволок,
Задзвеніла крізь піч віддача
/Чи насправді луна, пробачте/.
Ти стояла по вікна у слові.
Я ж – в тобі, по коліна у мріях
І по серце у недокрів’ї.
Поринала руками вранці
У яку-небудь чорну працю.
Розривалися днів пружини,
Напинались гарячі жили,
А текла по ни рудоглина –
Та сама, що і взір на стінах.
І текла туди ген далеко,
Де блукають шляхи присмерком,
Де по колії в теплій хвилі
Мій коханий побачив ирій.
/От тоді стало крові мало,
От тоді влили глину хмари
Листопадним дощем пожовклість
В чорній техніці, як вазопис./
По весні його жду додому
Через межі-думки-кордони.
Ну а поки вживемось двоє
Кровообігом в стін узорі,
Що пробуджує сиві танці
І… затерту морозом працю.
.....................…Мене водило в безвісті життя…
IV.
Коли в вікна постукала ве́сна
Носом чо́вна і квітом віршів,
Вирпостала вона все вище;
А в човні тім не було весел.
Не було в тім човні нікого,
Не було більше глини-крові.
В краснім сонці з-за гір світанку
Загоїлась маленька ранка.
За мольфаровим заповітом –
Лиш дві цяточки, дві довіку.
А весна заплітала косу
Із солом’яного волосся,
Тобі ставши на підвіконня.
Розвивалася сива повінь.
Втанцювалась аж понад хмари
В древні ритми, мотиви, барви,
І відчула стихії силу,
Відірвала з-землі твої крила
/Бо не було ж там жодного цвяху/,
Та й понесла у вирій птахом.
Я дивилась віч-на-віч в небо
За сакральним пташиним летом –
Там не було його і сліду.
Був лиш човен, вода і вітер
Та уламок від штукатурки –
Якимсь дивом, на пам’ять смутку.
А мені раптом стало тепло
І так весло, що аж терпко.
То забилось маленьке серце.
Прийде час – воно в світ ввірветься.
А поки́ що безкрайнім світлом,
Де блукають шляхи одвіку
/Більш немає ж старої хати/,
Доведеться у чо́вні спати.
25.02.2013р.
пані Анастасіє! геніально, геніально і неперевершено!!!
яка ж прекрасна Ваша Богиня-Хата!
"Стало тісно в шести площинах
Зі смолястої смеречини..." - абсолютно несподіване і тільки Ваше "означення"...
Задухмянився світ до стелі.
Зацвіла в синій дим солома, - прекрасно... зримо, і навіть запахло димком солом"яним із печі... і цілий світ воскрес... живий і так затишно і м"ягко освітлений...
Ти ж одвічності монолітом
Устоялася нерозбита.
Соломинками у блакиті
Прорізаєш дрібненьке сито...
У глибинах гори – фундамент –
В міждоріжжі, як битий камінь.
Між мальованими ночами
Прийде здалека мій коханий.
Він постукає тобі в спину.
Третім разом йому відчиню... - упевнена, Ви ЗНАЄТЕ, ЩО СКАЗАЛИ - ось вона - суть і душа наша... я просто вражена до решти і до щасливого блиску в очах зачарована...
і отак вартує "процитувати" кожну з чотирьох пір... але - поле коментаря обмежене... тому - доведеться обмежитися і мені у висловленні Вам захоплення щирого мого цим Вашим віршем... чотири рази "Осанна!" Вам і Богині-Хаті - від кожного кутка - заступниці і берегині нашій... кожного з нас і всім разом...
дякую Вам....
Анастасія Витрикуш відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Навіть не знаю, що відповісти... Завжди приємно читати Ваші щедрі коментарі й розуміти, що недарма пишу. Дякую Вам, пані Валю, за те. Даруйте,що відписую так мало і невчасно - буваюна сайті доволі рідко )
) спасибі вже за те, що дочитали до кінця 
