Зажурена мати вийшла до воріт,
Скільки вже минуло з того часу літ,
Роки пролітали, як птахи восени,
Вже багато в косах стало сивини.
Вже дорослі стали давно її діти,
Настав час бабусі внуками радіти,
Але вже втомилась мама їх чекати,
На дорогу з смутком завжди поглядати.
В кожного з дітей є своя дорога,
А в мами на серці лиш одна тривога,
Неньку просять діти іти з ними жити,
Але, як домівку рідну залишити.
Як же залишити садок біля хати?
Ніхто так не буде його доглядати?
Під вікном бузок кому зацвіте?
Кому ластівка на крилах весну принесе?
А яка потіха на серці у мами,
Розмовляти в полі з стиглими хлібами,
У ліску берізку кожну пригорнути,
Невже вона зможе усе це забути.
На дітей старенька образи не має,
Вона діток завжди додому чекає,
Яка-то потіха їх всіх зустрічати,
А, як серце рветься в дорогу збирати.
Гірка покотилась по щоці сльоза,
Знову залишилась у хаті сама,
З смутком на дорогу у вікно поглядає,
На дітей у гості знов ненька чекає.
http://antonina.in.ua/index.php/matusi/132-na-ditej-obrazi-nenka-ne-mae.html