Ось серце, стиснуте в руці,
І очі дивляться на хмари.
А ось і сльози на вікні,
Що змиють мрії, як примари.
Із сердця вниз стікає кров,
І, як намисто на підлозі
Розсипалось, як і любов
Спинилась на кривій дорозі.
Неначе в світі ти одна,
А решта голосів - це спогад.
Тобі давно вже не нова
Пригніченість, що завжди поряд.
І знову хочеться кричать,
Молить, просить, все пробачати,
Та ти одна повинна знать,
Що стержень нічого втрачати.
Учитись бути з тим, хто є,
Хто вірить, любить, ніжить, дбає.
А те, примарне - не твоє,
Тож хай собі і відмирає.
А ти чекаєш його звук,
Його обличчя скрізь шукаєш.
Це трішки схоже на недуг,
Але ти значно більш страждаєш.
Твій вибір лишиться ось тут,
У цій квартирі, що не власна.
Як хочеш - можеш все забуть,
Або ж лишитись з ним нещасна.