У сімдесятих роках 19 століття у Київ приїхали з виставкою імпресіоністи Каміль Пісаро* і Берта Морізо з Парижу. Французи настільки були у захваті від київських красот, що залишились у місті на три місяці і дали волю всім вихрам натхнення, втілюючи свої враження від чарівних місцинок, якими такий багатий Київ, у нових своїх полотнах. І з цими картинами повернулись додому. Картини ці визвали у Франції та в інших країнах Європи великий розголос, після чого майже не кожний живописець вважав за доцільне дістатись до Києва і відзначитись хоча б одним полотном, яке зображувало чи київські пейзажі, чи повсякденне життя мешканців неповторного у своїй красі міста над Дніпром. І хоча вони тут розставляли свої підполотники** ледве не на кожному місці, все ж таки найбільша кількість написаних про Київ картин присвячена Петропавлівському собору***, що на Долобецькому острові в Амстердамі. Мабуть, це пов’язано з тим, що у більшості своєї іноземні живописці оселювались поблизу цієї величної й гордої споруди. А може, всіх цих гостей Києва вражало, як червоніє і поволі занурюється в сутінки струнка і вишукана будівля собору, коли в передвечірній час сонце ховається за дніпровські кручі, чи як одягається він у казковий сонячний ореол на світанку.
До речі, Каміль Пісаро закохався у Київ із першого погляду. До речі, це саме завдяки йому з’явилось у руській мові чудернацьке слово триманіфішки, якими кияни інколи називають визначні місця свого рідного міста. Живописець полюбляв блукати київськими вуличками, тягнучи за собою череду своїх шанувальників, і коли щось його дуже вражало, завжди вигукував Oh! C’est trеs magnifique!**** Декотрі з тих, хто супроводжував Пісаро, навіть збирали ці триманіфішки, записуючи в зошити все, що привертало увагу великого майстра.
А ще його привабив на все життя той притаманний нашому місту дух свободи, якого так не вистачало у Франції після поразки Паризької комуни. А в серці французького живописця завжди вирувало непереборне бажання свободи, яке вело його через терени життя і змушувало на вчинки, про які вмить дізнавалась вся Франція. А Київ просто був насичений свободою. Пісаро навіть казав частенько, що саме тут можна у повні груди вдихати найсолодші пахощі свободи, як тому казковому раю безмежної волі, куди так тягнуться наші душі з тенет буденності і людських негараздів та непорозумінь. Можливо саме це і стало причиною його переїзду в столицю Великої Злуки назавжди. За ним, як за признаним метром, потягнулись до Києва й інші, причому не тільки живописці, а й письменники, поети, актори, музики... Сюди ж стягнулись згодом і місцеві майстри пензля і красного письменства. І Амстердам за лічені роки перетворився в справжній осередок високого мистецтва. Чи можна було сумніватися, що слідом за митцями попрямують на амстердамські вулиці й їх шанувальники? І вже наприкінці століття дніпровські острови стали живописним місцем богеми зі своїм характерним шумним, багатомовним, манірним і витонченим життям.
Ось так між паризьким Монмартром і київським Амстердамом більше ста років тому перекинувся своєрідний місток щільної духовної сув’язі. Як, певним чином, у ті ж роки саме тут народилося щось спільне між цією острівною частиною нашого міста з перлиною Середземномор’я – Венецією. Але замість гондол з колоритними італійськими гондольєрами дніпровськими протоками і сьогодні мандрують чисельні ладі* із двома гребцями у розшитих золотом жупанах. Обидва ладяри, як правило, писані красені, і молодший обов’язково має вражати юнацькою стрункістю та палаючим поглядом, а його товаришу повинна бути притаманна гнучка кремезність і зріла краса, яка раптово б’є в очі, коли той розщедриться на посмішку під розкішними чорними вусами або направить на тебе уважний, повний життєвої мудрості погляд. А ще обидва ладяри повинні вміти співати так, щоб дівочі серця ставали навік зачарованими.
В ті дні, коли в Амстердамі почали з’являтися представники богеми, такого звичаю ще не було. Були човни, були перевізники, але як човни були позбавлені будь-яких прикрас, так і їх власники не виділялися особливою красою чи стрункою статтю, вони просто перевозили людей через протоки... Першим зрозумів, що значно більше виграє від певних змін, Остап Миколайчик, який оздобив свій човен чепурненьким навісом над лавкою для сідців, придбавши для цього на Балган-базарі недешевий шмат китайського шовку з вишитими на ньому драконами, а ще й прикупив купу срібних бубонців та розвісив їх уздовж човна, який назвав за давніми легендами ладею. До того ж ще здогадався прикрасити ладю мідними прикрасами від весла до поручнів, натираючи їх зранку так, що вони блищали, як золоті. Але і цього йому здавалось не вдосталь, тому він залучив до роботи свого молодшого брата Дмитра, котрий мав грати на бандурі і співати пісні на будь-який смак.
Обидва були сліпуче вродливі, такі вже сини дістались старому перевізнику Миколайчику від білявої красуні-литвинки Данути, яку в молоді літа зачарував він своїм молодецьким співом. Остап, якому щойно виконалось тридцять п’ять років, вражав дивною силою, яка майже вирувала в його постаті, випромінювалась з м’язів міцних рук, вона відчувалась навіть у стрімкому погляді його смарагдових очей, що світились під чорним, як смола, чубом. Дмитро ж, п’ятнадцятьма роками молодший за брата, був струнким, наче лоза, і у його безвусому обличчі було щось від ангельської чистоти, підкресленою мрійною блакиттю очей, а ще у нього був дивний голос, який мов би прокрадався в душу, коли хлопець починав співати. А коли і старший брат підхоплював спів, їх можна було слухати довгими годинами.
Перший же вихід їх у протоки дав зрозуміти Остапу, що він був правий. На їх ладю був просто таки скажений попит, і вже не лише за переїзд на інший беріг платили їм зараз гроші мешканці Амстердаму, а за те, щоб просто кинули хлопці весла десь у протоках та заспівали свої чарівні пісні, відлуння яких мов би пливло над водою, проникаючи навіть у найвіддаленіші провулки Амстердаму. У розшитих золотом жупанах, котрі витягла із скрині і підновила їх мати, що була зі збіднілого шляхетського литовського роду, хлопці були схожі на таємничих чужоземців, які невідомо яким чином опинились серед кам’яних берегів дніпровських водних лабіринтів.
Час йшов, у Миколайчиків завдяки цьому талановитому винаходу Остапа за літо з’явились хоча б які гроші, щоб можна було і ладю нову справити, та й жупани нові пошити. Та і зима подавала надії на добрий прибуток, бо інші перевізники, які страшенно заздрили успіху Остапа з Дмитром, не хотіли від них відставати і майже всі позамовляли старому Миколайчику, що вдався до теслярства, чи нові ладі збудувати, чи переробити у ладі свої старі човни.
Нарешті прийшла зима, і дніпровські протоки покрилися міцним льодом. Для перевізників роботи вже не було. Тепер по розчищеним від снігу льодовим доріжкам стрімко катались на ковзанах мешканці Амстердаму, які навіть влаштовували змагання, хто перший об’їде навколо Долобецького острова. Але всі переміщення на ковзанах були вздовж проток, поперек же люди діставалися пішки. Остап, у якого без сумніву були добрі клепки в голові, і тут знайшов золоту жилу. Допомагаючи батькові у теслярстві, одного вечора зробив він гарні санчата з ручкою, щоб можна було катати по льоду одного чи двох бажаючих перетнути протоку або просто насолодитися швидкою їздою по льодяних доріжках Амстердаму. Оскільки вмінням кататися на ковзанах володів у сім’ї один Дмитро, його й відправили на заробітки.
Зимовий день вже наближався до кінця, коли у Дмитрові санчата сіла справжня красуня. Це була добре відома в колі місцевої богеми Евіта Суарес, яка приїхала до Києва з далекої Іспанії слідом за своїм ідолом Камілем Пісаро. Як живописець вона нічого такого із себе не представляла, та і сама у цьому швидко усвідомилась, потрапивши у світ справжніх майстрів пензля. Але їй, як і багатьом, так глибоко припав до серця Амстердам із його богемним життям і духом творчості, який відчувався тут ледве не на кожному кроці, що Евіта так і залишилась на дніпровських островах. Вона заснувала згодом тут мистецький часопис Спалах, і положення світської левиці, якого вона досить швидко набула у місцевій богемі, її цілком улаштовувало, бо без участі цієї красуні-іспанки не обходилась жодна більш-менш значна подія у мистецькому житті Амстердама.
Евіті вже було за тридцять, але роки були не помітні за її пекучою, як гаряче іспанське сонце, вродливістю. Цим сонцем духмяніла грива її чорного виткого волосся, цим сонцем спалювали серця чоловіків, що зустрічалися на її шляху, великі мигдалевидні карі очі під густими чорними бровами, які розлітались, як крила, цим сонцем осліплювала швидка, наче блискавка, її посмішка, навіть рухи Евіти від голови до ніг були пронизані цим несамовитим сонцем. Інколи Евіта дозволяла собі пуститися в рідний сонячний танець фламенку, і тоді можна було зійти з розуму, дивлячись на її руки, що нагадували чарівних змій, і в обіймах яких хотілося заснути назавжди. Зрозуміло, нестатку чоловічої уваги у неї не було. Та Евіта добре знала собі ціну, великої ціни була і її ласкавість. Тому розбитих Евітою сердець була в Амстердамі безліч, і згодом чоловіки стали її боятись, тим більш, що з часом у неї посилювалась прямолінійність думок і значно гострішав її язичок. Дійшло до того, що її стали називати амстердамською відьмою. Звичайно, ці плітки, не обминули і її, але Евіта і жодним рухом, жодним поглядом не показала свого до цього відношення. Це для неї не мало будь-якого значення. Бо завоювати серце Евіти міг тільки найсміліший. Із усього того, що в неї було на цьому світі, не вистачало лише одного – справжнього кохання, такого ж сонячного, такого ж широкого, такого ж великого, як і вся її душа. Але так і не зустрівся досі на її життєвому шляху той, в чиїх очах сяяло таке ж несамовите сонце. На жаль, у більшості чоловіків очі були повні або тьмяного блиску самолюбності, або надмірної віри у першість чоловічої сили, або звичайної слинявої тяги до жіночого тіла...
У Дмитрові санчата сіла вона чисто заради того, щоб упіймати захват від відчуття шаленої швидкості. І коли Дмитро розігнав санчата, скільки міг, Евіта засміялась тим самим своїм сонячним сміхом, який так зачарував хлопця, так увірвався в його душу, що він не стримав усіх почуттів, що вмить заполонили його душу, і заспівав. Заспівав таку ж сонячну, як той сміх, пісню, і обом їм у якусь мить здалося, начебто зима навкруги зникла чи її взагалі не існувало у тому світі, де крім шаленого сонця вирує урочисто й дзвінко її величність пісня...
- Стій! – раптом обірвала цей спів Евіта, і санчата зупинились. – Дай на тебе подивитись.
Вона піднялась із санчат і опалила Дмитра гарячим сонцем своїх очей. І хлопець, котрий не був готовий до цього сонячного нападу, вмить потрапив у їх солодкий полон. Він стояв, розрум’янений від бігу, морозу та власного співу, юнацька сила ще не встигла заспокоїтись у його м’язах, але якась знемога вже улесливо обплітала його руки й ноги, а язик водночас здерев’янів, і нічого не залишалося Дмитру, як стояти у повній безпорадності перед гарненькою панночкою і мовчки підкорятися сяючому промінню зацікавленості, яке ринуло на нього з її сонячних очей.
- Тебе як звуть? – запитала вона, не зводячи з нього допитливого погляду.
- Дмитро, - зібравши воєдино останні свої сили, ледь видихнув парубок.
- А ти гарнесенький, - посміхнулась вона, милуючись розігрітою морозом вродою хлопця. – Може, скажеш щось... Співати, бачу, ти вмієш. А говорити?
- А що говорити, панночко? – не знайшов кращої відповіді зовсім зніяковілий Дмитро, у якого до того ж ще і горло пересохло.
- Панночко... – хмикнула Евіта і подарувала йому чарівну посмішку. – Де ж ти так гарно співати навчився?
- А чого там учитись? – заохочений цією посмішкою, трохи посмілішав Дмитро. – Співаю, скільки себе знаю...
- Тоді, мабуть, багато пісень знаєш... Заспівай щось ще. Хоча, зачекай, - обірвала вона саму себе, помітивши, що хлопець намагається боротись з власним тремтінням. – Ти, мабуть, змерз?
- Трошки, панночко...
- Панночко, панночко... – передражнила його вона. – Годі вже. Зви мене просто Евітою. Згода?
Дмитро ледве чутно щось пробуркотів. Він усе ще не міг прийти до тями. Усе, що зараз відбувалося, здавалось йому чимось з іншого життя, у якому він був лише гостем. А часу розібратися у шаленому вирі різноманітних думок зовсім не було, надто близько стояла ця дивна панночка, котра майже втягувала його всього у свої неземні очі.
- До речі, скільки маєш заробляти за день? – запитала вона. – Хоча, не турбуйся, розберемося з цим пізніше. Забираю тебе до вечора. Зараз відігріємось, а потім будеш мені співати все, що знаєш. Ну як, згода?
Не чекаючи відповіді, Евіта сіла в санчата і показала на будинок неподалеку від Петропавлівського собору, де вона мешкала.
- Вези мене ось туди...
Дмитру все, що зараз із ним відбувалось, здавалось якимось казковим сном. І ця гарна охайна панночка, яка в одну мить міцно взяла його у лещата своєї наполегливості. І будинок із тих, де він і гадки не мав колись побувати, з дивними сходами вгору, що ліпились до стін і химерне поруччя яких здавалось хитким та ненадійним. І помешкання самої Евіти, заставлене дивними різьбленими меблями, з вражаючими уявлення картинами на стінах, бо зблизь були вони лише незрозумілим нагромадженням різнокольорових цяточок, а з відстані на них очам з цієї цяточкової юги проявлялись люди, квіти, київські вулиці й будівлі. Одне з полотен, котре зображувало Петропавлівський собор, настільки вразило Дмитра, що він зачаровано то наближався до нього, то відступав вглиб кімнати і щось нечутно шепотів пересохлими губами.
- Подобається? – запитала Евіта, розпалюючи камін. Вона помітила враження хлопця, але не хотіла щоб він про це довідався, тому вже довгий час не спішила привертати увагу до себе.
- Ще й як... – не зводячи очей з картини, видихнув Дмитро. – Тут і наша ладя є...
- Де саме? – зацікавилась вона і підійшла до хлопця, що стовпом завмер посеред кімнати.
- Та ось тут, зліва, у протоці... – наче тягнучись до зображення душею, тихо вимовив Дмитро. – А це, мабуть, мій брат, Остап...
Евіта, намагаючись прослідкувати за напрямком зачарованого погляду парубка, ненавмисне притиснулась до нього, і той раптом здригнувся й завмер. У цьому випадковому доторку, в пахощах її волосся, котрі повіяли на нього, він якось виразно відчув всю дивну жіночу гнучкість її тіла і раптом зрозумів чітко, що стоїть поруч саме з жінкою, а не з богинею чи русалкою з паморочних снів. Вона начебто водночас проявилась перед ним із того марева, яке дрібними цяточками намалював йому цей дивний день. І вперше за сьогодні він заглянув в її очі поглядом чоловіка, тим уважним і невідступним поглядом, у глибині якого схована готова до нестримного вибуху несамовита, кипляча пристрасть...
Тепер настала черга ніяковіти Евіті. Ще ніколи вона не бачила, як розпалюються невпинною пристрастю блакитні очі, а в цих, котрі стрімко наливались глибокою і бурхливою синню, здавалось, зараз здійметься буря, така ж потужна й нестримна, як і ті, що здиблюють могутні хвилі у Середземному морі, на які вона дівчиськом бігала милуватися в рідній Барселоні, щоб зріднитися хоча б ненадовго з безмежною міццю стихії. Вона відсунулась від Дмитра, хоча більш за все на світі зараз їй хотілось обплести руками його шию, прислонитись щокою до його плеча і чекати із солодким завмиранням душі владного дотику його рук на своїй спині.
Замість цього вона, вгамовуючи почуття, сіла у фотелю біля каміна, сховала якомога далі свої руки, щоб ніхто не помітив їх тремтіння, і попросила його заспівати. Хлопець, здавалось, теж оговтався, важким зусиллям скинувши з очей дивне марево і заспокоївши своє дихання. Він підійшов до каміна, набрав у груди повітря і почав співати.
Це було диво, яке об’єднало їх душі. Обидва були несамовито захоплені: вона його співом, а він тим, як вона його слухала. Дмитро співав і співав, і чарівний його голос підкреслювався слабким потріскуванням дров у каміні, присмерком, котрий поступово згущувався у кімнаті, і ледве чутним диханням Евіти, яка купала свою душу у несьогосвітності його співу.
Те, що миттю промайнуло між ними, враз змінило і їх відносини. Дмитро вже не почував себе простолюдином, якого казкові обставини кинули у зовсім інший, незвичний, недосяжний для нього світ. Начебто неприступна стіна, яка мала розділяти їх, водночас розсипалась, зникла невідомо куди. Ця жінка навпроти, котра ще зовсім недавно так вражала своєю недосяжною красою, зараз була майже рідною, здавалось, він знав її багато років. А ще відчувалась йому несвідомо якась незрима спорідненість їх душ.
- Якби тут і бандура була, ще б краще було... – сказав він після того, як зупинився, і лише потріскування в каміні було кілька хвилин єдиним звуком у тиші кімнати.
- А ти ще й граєш? – зраділа Евіта новому своєму відкриттю.
- Умію трошки, - задоволений її враженням, відгукнувся він.
- А знаєш, що ми зараз зробимо? – Евіту вже захопило піднесення нових думок. – Ми поїдемо зараз до Россі. Там сьогодні співатиме Паоло Тоцці. Хочеш послухати італійські пісні?
Дмитро й головою хитнути не встиг, як Евіта вже захопила його у полон своєї кипучої невпинності. Але як приємно було віддаватися у цей полон хлопцю, перед яким ураз відкрилась безліч виднокраїв...
Годину по тому вони сиділи у ресторації Россі майже поруч з підвищенням, на якому дарував присутнім своє мистецтво красного співу відомий маестро з Італії Паоло Тоцці, що мав неабиякий успіх в багатьох театрах й інших країн Європи. У Київ він приїхав на запрошення свого далекого родича Джакомо Россі*, котрий тримав тут ресторацію в Амстердамі і, будучи палким шанувальником мистецтв, вже не один рік немаленьку частину свого прибутку дарував Київській Опері. У цьому театру Тоцці взяв участь у трьох виставах і наприкінці свого гостювання у Великій Злуці згодився на ще один виступ у ресторації свого родича.
Це був невисокий жвавий товстун із чорною борідкою і невеличкими чорними очима, які були б і непомітні під густими бровами, якщо б не блищали несамовито й виразно в лад його співу. А спів цей дійсно був вартий захоплення і одразу ж зачарував Дмитра, котрий раніше і уявити собі не міг, що у світі може бути таке диво. Евіта із задоволенням і дивною радістю спостерігала за грою почуттів, що відображувались на обличчі її нового знайомого з кожною зміною тону у голосі співака, на якого невідривно дивився хлопець. Дмитро, здавалось, не бачив нічого навкруги, він тільки слухав, співчував, жив у тому недоступному для очей світі, який дарує людям лише одна її величність музика.
І в ту мить, коли Паоло Тоцці заспівав Ave Maria, Дмитро раптом підхопився зі стільця і, здалося, всім єством потягнувся туди, на підвищення, де співак в оточенні свіч насолоджувався неперевершеною мелодією. Мабуть, хлопець десь навчився цієї пісні, бо з другого такту несподівано приєднав свій чистий, як джерело, голос до м’якого й щирого співу італійця. Той лише на мить повів розгублено очима, але, зрозумівши, що від їх спільного виконання пісня звучить ще сильніше, ще проникливіше, радісно посміхнувся й запросив Дмитра до себе на підвищення. Дмитро став трохи осторонь і зовсім не намагався грати першу скрипку, він навпаки робив все можливе, щоб голос італійця мов би плавав на поверхні його співу, щоб всім навкруги здавалось, що пісня прокралась в усі найменші куточки приміщення і дзвеніла в душі кожного з присутніх, пробуджуючи в них все найкраще й найсвітліше. І це почув серцем італієць. Це заблищало в його очах, а ще він зрозумів, що ніколи до сьогодні не виконував цю пісню так щиро.
Евіта, для котрої вихід Дмитра на підвищення до Тоцці і цей дивовижний спів обох стали просто вибухом подиву в її свідомості, очманіло на це дивилась, заплутавшись у юрбі думок, які налетіли на неї невідомо звідки і витісняли одна одну, не даючи зосередитись. Вона тільки й дивилась на хлопця, якого і не помітила б ніколи, якби їй не закортіло сьогодні сісти у санчата лише заради того, щоб посмакувати відчуття шаленої швидкості. Вона могла і не піти на лід протоки, бо йшла до себе у видавництво та й ще мала купу діл на вечір. Але вона зробила вибір тоді й тепер глядить на диво з див, яке так несподівано зустрілось їй сьогодні в морозному повітрі дніпровської протоки. І страшно було думати, що цього дива могло і не бути ніколи, варто було лише зробити крок в інший бік...
Трохи пізніше, після оплесків та поздоровлень Паоло Тоцці підсів до Дмитра з Евітою та почав із нею бесіду про дивний дар хлопця. Розмова йшла італійською, і Дмитру залишалось лише здогадуватися, про що мовилось, бо і співак, і його чарівна сусідка час від часу кидали на нього погляди й посмішки та знов продовжували жваву бесіду. І лише тоді, коли Тоцці відкланявся, Евіта розповіла хлопцеві, що співаку настільки сподобався його голос, через що той згодився на деякий час залишитись у Києві, щоб навчити Дмитра італійських пісень. А ще Тоцці побажав, щоб хлопця вдалося відправити до Італії на навчання, де він, якщо знадобиться, міг би надати необхідну підтримку.
Дмитро сам ще не відійшов від несподіваного свого пориву. І най дивним для нього були оплески присутніх. Це було зовсім інше почуття, воно значно відрізнялось від того, що відчував він у ладі, коли співав із братом для своїх сідців. Ті оплески були зовсім іншими, вони були лише додатком до їх заробітку. А ці... Він не міг знайти для них влучної назви та й не хотів, він уже жив у тому незвичайному піднесенні, яке дає людям їх перший крок у справжнє мистецтво.
- А мій брат не гірше за мене співає, а може й ще краще... – раптом пригадав Остапа Дмитро, та Евіта не слухала його, вже плануючи вголос їх наступний день та милуючись при цьому блакитним щастям його очей…
Дмитро притягнув свої санчата додому пізно ввечері, коли майже всі полягали спати, лише один Остап сидів за столом і щось розмірковував, дивлячись в одну точку. Його, здавалось, зовсім не здивувала схвильована розповідь брата про свої сьогоденні пригоди, але погляд його був похмурий й стривожений навіть тоді, коли він відправив Дмитра спати. Він довго дивився на щасливе обличчя хлопця, який миттю провалився у сон. З одного боку, міркував Остап, зовсім непогано було б розширити коло пісень для сідців ладі за рахунок італійських, але очі Дмитра, які наповнювались незвичним блиском, коли він говорив про красуню-панночку, пробуджували справжній неспокій у душі старшого брата.
Цілий тиждень щовечора зустрічав він розквітаючого щастям брата, і цей неспокій весь час підсилювався. Не довіряти Дмитру приводу не було, бо той зранку підіймав на ноги всю сім’ю новими, невідомими і дивно благозвучними піснями. Та й санчата приносили пристойний прибуток. Але те, що з кожним днем все більше й більше розпалювало очі хлопця, було дуже тривожним. І перш, чим серйозно поговорити з братом, Остап намірився побачити своїми очима ту саму панночку, чиє одне ім’я тільки застилало мрійним маревом братові очі, і поставити їй кілька важливих запитань, щоб самому добре розібратись, яке майбутнє насправді чекає на Дмитра.
Хлопець не притаював адреси Евіти, тому Остап швидко розшукав її помешкання біля Петропавлівського собору. Він відправився до неї десь опівдні, коли Дмитро катав протоками свої санчата із сідцями. Остап навіть побачив його, коли той стрімко завертав у Довбицьку протоку з якоюсь панночкою в санчатах, котра смішно верещала від відчуття шаленої швидкості. Він усміхнувся, підкрутив вуса, рішуче ввійшов у потрібний будинок, піднявся сходами з химерним поруччям і стукнув тричі у різьблену дубову двір...
Увечері втомлений, але щасливий від очікуваної зустрічі Дмитро прибіг до Евіти на чергове заняття. Двері йому відчинив збуджений і вкрай задоволений Паоло Тоцці, котрий одразу ж приложив товстого пальця до губ і кивнув у напрямі кімнати. А з глибини приміщення на Дмитра вже лився такий знайомий спів його брата. Він майже не впав від здивування, він навіть уявити собі не міг тут, серед дивовижних картин і витончених чудернацьких дрібничок кремезну постать Остапа. Той, як і він колись, стояв біля каміна і співав, не зводячи своїх смарагдових очей з Евіти, яка сиділа у тієї ж фотелі і зачаровано дивилась на нього. Хлопцю цей погляд не дуже сподобався, щось неприємне кольнуло його в серце, але все було лише на мить, бо Евіта повернулась до нього і виплеснула йому в ту же мить назустріч таке знайоме і таке гаряче сонце своїх очей. Та ще й Тоцці швидко й смішно забалакав щось своєю мовою, розмахуючи руками, зойкаючи та плескаючи у долоні. Дмитро перевів погляд на брата і побачив, як його очах світиться та ж сама нова радість від щирого співу, котра колись охопила і його самого. Він нарешті посміхнувся, підійшов до Остапа і затягнув улюблену їх пісню про Дніпро, яку обидва співали зазвичай у най сонячні хвилини їх буття. Остап із радісною посмішкою підхопив, і кімната вмить щезла, розтанувши у дивовижному поєднанні їх голосів.
Вони співали весь вечір, купаючись у сонячних очах Евіти, а вона недвижно застигла у своїй фотелі і тільки переводила захоплений погляд з одного на другого. Вони утрьох навіть не помічали, не бачили італійця, котрий ніяк не міг усидіти на місці, підхоплюючись від захвату, міняючи стільці і весь час вигукуючи радісно своє bellissimo із піднятими до умовних небес руками. Зараз у кімнаті були лише спів і чарівні великі чорні очі іспанської красуні з таємничими відблисками в них камінного вогню.
Додому брати повертались веселі, галасливі і трохи сп’янілі від шампанського, яке відкупорив наприкінці Паоло Тоцці. Дмитро посадив Остапа у санчата і розігнав їх так, як ще ніколи йому не вдавалося. Обидва співали у весь голос перше, що приходило в голову, і радісно привітали в морозній темряві запізнілих ковзанярів та перехожих. І лише вдома Остап розповів Дмитру, що також не встояв перед очима Евіти, які мов полоз мишу, затягли його у свої тенета сонячної привітності і нестримної зацікавленості. Лише про одне не обмовився Остап братові. Змовчав він про те, як йому тепер кортіло знов заглянути у ці самі очі. Зрештою, й Дмитро мовчав собі про те ж.
Евіта ж весь залишок вечора провела у боротьбі з приголомшеністю, яка заволоділа нею, коли за всіма гостями нарешті зачинились двері. Вона пригадала той потужний смарагдовий вихор, який бойовим птахом рвався до неї з очей Остапа, коли вона відчинила йому та розпитувала про мету його з’явлення, як цей погляд поступово втрачав свою неприступність у подальшій розмові його з нею та як зовсім потеплішав, коли Евіта висловила бажання послухати його спів. Пригадала вона і ту міць, котру випромінювала його постать у кожному русі, навіть легкий напівоберт його голови нечутно світився потужною силою. Вона не хотіла, але мимоволі зрівнювала братів один з одним, і не могла зрозуміти, що їй подобається у кожному більше: ця смарагдова сила погляду Остапа, яка здатна була вибухнути в будь-яку мить, чи трепетна злива натхнення з блакитних юних очей Дмитра. Уперше у житті відчула Євіта, що серце її захололо від передчуття власної пристрасті, котра не знала, у який бік поринути хвилею ніжної ласки і великого кохання. Вона так і заснула серед блакитних і смарагдових відблисків, які таємничими гостями блукали в глибинах її душі.
Наступного дня біля хати Миколайчиків на Троєщині зупинився візок, із котрого з дивною для його огрядної постаті спритністю зіскочив Паоло Тоцці. За ним, страшенно хвилюючись, покинула візок і Евіта. Братів не було в хаті, вони на берегу Десенки півголі кидались один в одного снігом і вголос реготали, насолоджуючись від всієї душі першою за зиму відлигою. Евіта зачаровано дивилась на їх розчервонілі від прохолодного вітру тіла і знов би впала у вчорашній розпач роздвоєності почуттів, якби не італієць, який з дитячою радістю приєднався до хлопців, навіть забувши про вихідний одяг.
Коли чоловіки втомились, брати повели гостей до хати. Їх мати Данута, ще не стара жінка, яка не втратила гордої шляхетності свого роду як у постаті, так і в поведінці, радісно зустріла всіх і потурбувалась, щоб на столі з’явився щойно придбаний у Новій Московії мідний самовар, та послала Дмитра в ятку по бублики. Паоло Тоцці раптово ляпнув себе по лобу, вискочив із хати і за хвилину повернувся з великим пакунком італійського цукрового печива від Россі. Остап стояв осторонь, благодушно посміхався, дивлячись на метушню в домі, та крадькома кидав швидкі погляди на Евіту, котра із захопленням розглядувала той новий для себе світ, звідкіля виринула в її життя двійця* неймовірно обдарованих і шалено привабливих братів, які вже стали невід’ємною часткою її долі. Коли Дмитро повернувся, старий Миколайчик встановив урочисто на середині столу велику терещенківську голівку цукру і щиро запросив гостей до скромної трапези.
Бесідою за столом надовго заволодів італієць. Він голосно розхвалював брусничне варення хазяйки, яке куштував вперше в житті, розповідав їй спосіб приготування італійської їжі зі смішною назвою піцца, мов витвори красного мистецтва розглядував мисники та скрині, зроблені старим Миколайчиком, сказав добрі слова й про Остапові санчата і сподівався, що навесні ще й проїдеться з братами на ладі. А ще повідомив, що саме заради роботи з Дмитром та Остапом залишиться у Києві до літа, і лише потім поїде до себе у Мілан, де має домовитись про навчання братів в Італії, і що є у нього дуже цікавий задум на цьогорічний червень... Евіта тільки встигала перекладати цю зливу не завжди пов’язаних у єдине ціле і таких же метушливих, як і сам італієць, думок, навіть не маючи часу розгледіти уважно приголомшені обличчя хазяїв та розчервонілі від збудження щоки їх синів.
- А де ж ми гроші на поїздку візьмемо? – обережно запитав Остап, коли італієць нарешті втомився і всерйоз зайнявся чаєм та бубликами.
- Вашою долею зацікавився сам Джакомо Россі, володар тієї ресторації, де співав колись Дмитро, - відповіла Евіта. – Він погодився надати на це необхідні кошти, причому нічого повертати не треба, бо він сподівається на кілька ваших виступів у нього до від’їзду та після повернення...
- А що робити з ладею, коли вони поїдуть? – поцікавився старий Миколайчик. Він був радий, що хлопці вийдуть у люди, але прибуток сім’ї майже цілком залежав від них.
- Не варто турбуватись. Про це теж подбає Россі. Він взагалі хоче найняти всіх ладярів, взявши на себе видатки... А Ви, шановний, можете бути у них управителем...
- Мабуть, у цьому і є свій сенс... – промовив старий і повернувся до синів. – А ви що думаєте, хлопці?
Остап із Дмитром лише переглянулися. Відповідь легко читалась в їх очах, що разом спалахнули однією мрією. Батько зітхнув, похитав головою, а потім зовсім молодо посміхнувся.
- А нумо візьми, Дмитрику, бандуру! – підвів старий хитруватий погляд на молодшого сина.
– Покажемо гостям, як ти ще й грати вмієш...
Далі була весна, бурхлива весна з її війною проти зими, де денні перемоги чередувалися з поразками вночі, з величною криголомою* на Дніпрі і жвавими ручаями з круч, із повенями, первоцвітом і радісним сонцем, котре день за днем одужувало після зимової хвороби. На подвір’ї Миколайчиків все змінювалось з такою ж бурхливістю. Після приїзду сюди відомого амстердамського ресторатора Джакомо Россі, який години з три про щось розмовляв із старим Миколайчиком у того в хаті, на подвір’ї з’явились наймані працівники, котрі під стукіт сокир та вищання пил будували одна за одною красуні-ладі, а самі ладяри записувались у чергу для розмови з новим управителем. Весь простір біля хати Миколайчиків став нагадувати великий завод, у середині якого красувалася та сама перша ладя Остапа, котру готували до літа самі брати.
Після обіду Остап і Петро відправлялись у місто. Кілька годин вони проводили у бічній кімнаті ресторації Россі, де Паоло Тоцці, ледь видний за роялем, розкривав їм таємниці майстерності красного співу, а потім перебирались у такий бажаний їх душам дім Евіти, яка аж до темряви навчала їх італійській мові. Інколи вечорами вони з Евітою або разом із нею та італійцем ходили на вистави до театрів, де спостерігали за виступами відомих співаків та музик. Евіта водила їх у Малу Прагу слухати хорові співи у соборі святого Миколая та на турецькі мистецькі ігри у честь байраму**, що проводились у Караван-Сараї на Яничарській Прогулянці. Хлопці за її безпосередньою участю змінили одяг, зачіски, і зараз ніхто вже не міг відрізнити їх від звичайних представників амстердамської богеми. Усе це, що відбувалось з ними цією весною, здавалось братам неймовірною казкою. Вони вірили й не вірили своїм відчуттям, та часу на їх обмірковування у братів не було. Вони потрапили у солодкий вир перетворень і віддались йому із задоволенням. Брати часто говорили про все це, що змінювало їх життя, і лише одного уникали вони в своїх розмовах, не бажаючи відкривати один одному таємницю своїх почуттів до красуні з сонцем в очах, бо у кожного в грудях по-своєму розпалювалось багаття необорного кохання до неї.
А для Евіти ця весна стала сумішшю радості й страждань. Серце її розривалось від почуттів до кожного з братів, вона навіть перестала боротись із собою, знаючи, що вже не в змозі вбити одне почуття заради іншого. Вона однаково бажала обіймів кожного і більш за все не хотіла впасти саме в одні. Лише вечорами, коли хлопці уходили додому, вона могла дати волю своїм почуттям, які або кидали її душу у щасливий політ, або занурювали у гіркі сльози. У своїх видіннях Евіта бачила, як наближуються до неї міцні руки Остапа і владно притягують до його кремезного тіла, але за його плечем з’являлись сумні й сповнені блакитною біллю очі брата, і ті руки зникали кудись, залишаючи її одну.
Марились їй і вишневі губи Дмитра, до яких вона тяглась с солодкою знемогою, але смарагдовий холод очей Остапа владно втручався у цей рух і льодяною перепоною ставав між ними. А найсолодшими з видінь були ті, у яких обидва брати були поруч з нею, обидва цілували її плечі і руки, обидва зливали закохані погляди в один і для неї, але за мить обидва зникали у молочній юзі, начебто їх і не існувало у бутті. Усе це було так боляче, та Евіта вже не могла жити інакше, бо у серці її назавжди оселилось це дивне двоїсте кохання. Але вона розуміла сумну безвихідність цього положення, і їй залишалось лише чекати, коли брати поїдуть в Італію, хоча в житті без них їй марилась холодна порожнеча, яка була більш нестерпною, ніж сьогоденна роздвоєність її серця. Та у будь-якому разі їй залишалося тільки чекати…
Нарешті на початку червня Паоло Тоцці завершив підготовку до здійснення свого задуму, який народився в його думках ще при першій зустрічі з обома хлопцями. Співак провів велику роботу і вже зараз пишався тим, що саме він разом з Остапом та Дмитром невдовзі здійснить велику музичну виставу на воді, якої ще не бачив світ. Заручившись підтримкою Джакомо Россі та чисельних своїх друзів в Італії, він зробив все можливе, щоб ця подія здобула якомога широкий розголос не тільки у Великій Злуці, а і в різних мистецьких осередках Європи. І йому це вдалося. Уже за тиждень до вистави Київ наповнився людьми з усіх боків світу. Брат амстердамського ресторатора, відомий лицедій Ернесто Россі навіть привіз із собою великих Верді, Вагнера і Гріга. З Москви прибув Георгій Пожарський, а з Туреччини – сам Селім Караман-оглу*. Чисельні новинарі** з різних країн заполонили всі амстердамські кав’ярні лише їм одним притаманним галасом, приїхали зі злуцьких далей члени вельможних родин, по київських вулицях навіть розгулювали школярі із Сорбонни та Оксфорду, а в театрах та рестораціях виступали співаки і музики з різних країн, які приїхали до Києва подивитись на незвичайну виставу Паоло Тоцці. Здавалось, що Київ у ті дні був столицею всього світу…
І ось у полуденний час другої неділі червня туди, де Десенка розбивається о Долобецький острів на дві протоки, де купається над ними в сонячному сяйві величний купол Петропавлівського собору, потягнулись сотні ладей. Одні з них були з музиками з Київської Опери, в інших зайняли місця глядачі, які бажали розміститися найближче до виконавців. А попереду гордо прямувала до місця подій срібляста ладя братів Миколайчиків, у котрій ще розмістились сяючий не менш за сонце Паоло Тоцці й Евіта, що майже захолола від хвилювання за успіх чи невдачу сьогоденної вистави. Остап і Дмитро натомість дуже спокійно гребли, дивлячись на те, як сонце грається своїми відблисками на мокрих веслах, і ніхто й не побачив би, як глибоко в їх душах вирували незвичні пристрасті.
Коли вони кинули кітву на середині протоки, їх очам явилась дивна, досі не бачена картина. Весь простір площі перед собором, всі набережні та Малий Петровський міст були вщент заповнені людьми, навіть на стовпах із ліхтарями були видні окремі постаті, лише під навісом ресторації Россі, де сиділи важливі гості, можна було ще якось пройти. З дніпровських проток підпливали все нові й нові ладі та човни, і скоро вже вся водна гладь була заповнена ними. Ладі з музиками розмістились в протоці півколом за виконавцями, їх керівник підняв свою паличку, зажадавши від присутніх тиші, зачекав на мить, поки юрба не стихла, і м’яким рухом руки пробудив над Дніпром музику, а Паоло Тоцці і брати піднялись у своїй ладі і, переглянувшись та перехрестившись кожний по-своєму, почали співати.
Це було більше ніж диво. Такі різні і такі проникливі голоси виконавців, зливаючись воєдино, то стелились над легкими хвилями води, то злітали до хрестів собору, то неслись у всі боки, зазираючи в далекі провулки Амстердаму. Навіть птахи забули про політ і прислуховувались до співу людей на верхівках ліхтарів та на дахах будинків. Здавалось, не тільки Амстердам, а і весь світ піддався чарам цієї казкової благозвучночті, яка разом із музикою проникала аж до серця, пробуджуючи у ньому найкращі спогади, малюючи для нього світлі надії, занурюючи його у радість і тугу, у щастя і безпорадність, у полон і у свободу.
Пісня закінчилась, і її відголоси, здавалось, ледь бриніли у відблисках сонця на хвилях. Дивна тиша зависла над протоками, над людськими головами. Оплесків не було, що народило тривогу в очах італійця, але Евіта м’яко торкнулась його руки і показала очима на набережну. Хоча глядачі на ній були досить далеко від виконавців, але разюче чітко були видні їх очі, великі, захоплені, мрійні, повні почуттів і чекання. І Тоцці водночас зрозумів, що сьогодні оплески будуть лише один раз, але заради таких оплесків не соромно прожити все життя. Він розправив плечі, підняв до неба сяюче натхненням обличчя і знов заспівав…
Вистава продовжувалась кілька годин. Вже й присмерки лягли на дахи Амстердаму, а над водою лунали руські й італійські пісні, литовські і турецькі, московські і польські… Евіта запалила ліхтарі на ладі, такі ж вогні загорілись на інших човнах, і вистава продовжувалась вже у вогневому коливанні. Ніхто з глядачів не розходився. Сьогодні світом правили музика і натхнення.
Останньою піснею Тоцці поставив ту саму про Дніпро, яка так близька була серцям Остапа та Дмитра. Спочатку він сподівався завершити виступ незрівнянною Ave Maria, але в останню мить несподівано для себе змінив своє рішення, бо щось підказало йому, що має бути саме так, а не інакше. Але зрозумів він правильність свого вибору лише тут, саме тоді, коли глядачі несподівано підхопили натхнений спів братів. Це було щось неймовірне, коли тисячі людей з’єднали свої голоси у славі великому Дніпру, який народив на тутешніх кручах одне з найкращих міст світу. І коли Дмитро своїм чистим юнацьким голосом протягнув дзвінко останні ноти цієї пісні, Київ притих лише на мить. Бо майже одразу ж все навкруги вибухнуло такими оплесками і задовільними вигуками, яких ніхто досі ніде не чув.
Паоло Тоцці десь хвилину дивився на бурю оплесків навкруги, після чого безсило впав на лаву, закривши обличчя руками і здригаючись у щасливих риданнях. А Остап і Дмитро стояли струнко, озираючись на всесвіт очима переможців. Раптово почувши нездоланну свою силу, вони були здатні ділитися нею з усім світом, з кожним, хто тягнув зараз до них руки, хто від усієї душі щиро дякував їм за цей непереможний спів, та не це було для них у цю мить найважливішим. В очах кожного з братів палали вогні безмежної свободи душі, яку вони зараз відчули і були здатні повернути її всьому світу.
І тут Евіта, яка переживала в собі не менше захоплення, не стрималась. Вона стрімко підвелась і міцно поцілувала в губи Остапа, котрий був ближчим до неї. Був би ближчим молодший брат, поцілунок дістався б йому, і Остап, який давно вже все розумів, повівся би зовсім інакше. Але сталося так, що руки її опинились саме на його плечах...
Евіта, яка лише через мить відчула, як губи Остапа з усіх сил опираються, щоб не відповісти таким само пристрасним поцілунком, раптом уся захолола... Вона повільно, відчуваючи, що загубила зараз усе, відірвалась від старшого брата і повернулась до Дмитра. Евіта благала бога, щоб усе повернулось на цю дурну мить назад, туди, де її серце було переповненим щастям, але вона ясно бачила, як зникає життя з блакиті його очей, як небесний погляд Дмитра покривається льодом невіри і розтріскується від нестримного болю. Очі ці вже не бачили нічого навкруги. Блідий і безпорадний, він безсило опустився на лаву поруч із ще ридаючим італійцем, і дві маленькі блакитні сльозинки замерзли на його щоках. Це було трошки страшно – бачити як поруч плачуть два чоловіка, один від щастя, а другий від пустоти... Евіта у пошуках допомоги стрімко обернулась до Остапа, але той уже уникав її погляду.
Казка скінчилась...
Остап, все так же, не дивлячись у її очі, відвіз італійця до набережної, де передав того в обійми ресторатора і його шановних гостей. А потім подав і Евіті холодну руку, щоб вона зійшла на беріг. І все це робив він мовчки, мов би її помилка запечатала його уста навіки мертвою німотою. Йому нічого було сказати, бо у цьому трикутнику він вибрав брата, який зщулився на задній лаві ладі і тремтів чи то від сліз, чи то від втрати такої важливої пісні свого життя. Остап сів за весла і швидко попрямував геть протокою. А Евіта, яка з охололим серцем силилась видавити із себе бодай одне слово, так і стояла безсило на кам’яних сходах набережної і, тремтячи всім серцем, проводжала очами щастя, що упливало від неї назавжди...
Наступного дня вранці разом із Тоцці і Верді в Італію поїхав лише один Остап. Куди зник Дмитро, не сказав навіть і старий Миколайчик. Його мов би не і було на світі, начебто він промайнув й ньому примарою і розтанув невідомо де. Евіта ще кілька тижнів блукала з ранку до ночі київськими вулицями у пошуках Дмитра, зазираючи зустрічним в очі, обшукуючи палаючим від болю поглядом всі ладі, але все було марно...
Рік по тому її вже ніхто не впізнавав на вулицях. Часопис її вмер сам по собі, богемні вечірки вже давно проходили без її участі, вона покинула і своє помешкання, у якому залишилось так багато згадок про втрачене щастя. Евіта враз постаріла, її чорне волосся з’їла сивина, кінці губ опустилися долу, перетворившись у глибокі зморшки, а з очей назавжди щезло те саме сонце, яким світилась раніше і її душа. Тепер же в її згаслому погляді залишилось лише одне запитання, із яким вона підходила майже до кожного зустрічного, але й воно згасало, бо кожного разу це був не Остап чи Дмитро... Це настільки вражало киян, що згодом у місті навіть склалося повір’я, начебто вона і насправді стала амстердамською відьмою, а хто зустріне напівмертвий її погляд, для того щастя назавжди перетвориться на лихо. Кажуть, що й вона сама одного дня зникла назавжди, залишивши за собою лише туманний привід, який блукає вечорами вулицями Амстердаму і шукає невідомо для чого душі спізнілих перехожих.
***
* Пісаро Каміль – засновник напрямку імпресіонізму в живопису. Оселився в Києві в 1879 р.
** Підполотник – мольберт
*** Петропавлівський собор – собор, споруджений у 1728 р. за наказом Петра Романова на північному кінці Долобецького острова
**** Oh! C’est trs magnifique! – О! Це казково! (фр.)
* Ладя – човен в амстердамських протоках Києва
* Россі Джакомо – відомий київський меценат. Разом з братами Терещенками був спонукачем збору коштів на будівництво Нової Опери (1888 р.) на пл. Мазепи на Рибальскому півострові.
* Криголома – льодохід
** Байрам – мусульманське свято після закінчення рамадану
* Пожарський Георгій – великий московський музикотворець, автор всесвітньо відомої “Оди свободі”, Караман-оглу Селім – великий турецький музикотворець, основоположник нової турецької опери.
** Новинар – журналіст
ID:
388901
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.12.2012 00:11:05
© дата внесення змiн: 31.12.2012 00:11:05
автор: Алексей Смирнов
Вкажіть причину вашої скарги
|
