Інколи опускаються руки. Закриваються повіки від втоми, а думки тільки прокидаються. І витягуються руки вздовж тіла. Рівнесенько, як два електричні дроти, натягнені між стовпами. І пальчики безсило лежать на постелі, неначе несміливо натискають клавішу на піаніно.
Інколи опускаються руки. І ти думаєш, думаєш, думаєш…Що може бути гіршим за думки, якими ти ніколи ні з ким не поділишся?.. Бо ж не зрозуміють. Не так прочитають, не те подумають. Або ще гірше – даватимуть поради, настанови, підбадьорюватимуть. Щоб через деякий час, коли в них опустяться руки чекати порад від тебе. І морального права відмовляти ти не маєш. Бо за все потрібно платити, навіть за непотріб.
Часто опускаються руки після сварок. Вони - як теніс, відбивання м'ячика-слова. І так рідко в житті зустрічаються рівносильні суперники. Той, хто пропускає більшу кількість м'ячиків змушений робити нові подачі. Поки не набереться потрібна кількість очок. Щоб був переможець і переможений. Щоб вийти з цієї гри і почати новий турнір…І так по колу.
Часто опускаються руки, коли не вдається задумане. Або й навіть не задумане – адже так мало з нас знає, чого хоче. Не задумане, а те що у вигляді удачі осліпило і стало невдачею. А робити щось з нічого – це прерогатива небагатьох.
Руки опускаються, коли немає відповідей, коли є тільки домисли. Коли домисли стають ілюзією. Коли ілюзія розбивається, як тарілка – на великі уламки. Які можна склеювати, але не варто. Щоб не поранити руки. Хоч вони й опущені, але ще не кровоточать…
Інколи таки опускаються руки, так як сьогодні і 12 квітня, як у вівторок і минулої осені. Вони самі люблять звисати вздовж тіла, наче лялькові. І пальчики тендітно просвічуються на світлі темряви. Єдине, що не дасть їм дотягнутись до пістолета – це твої опущені руки, які дотягуються до моїх…
