Чому параліч спершу розбиває, а потім вбиває,
Чому ти спершу дихаєш мені в вухо, а потім з тріскотом розбиваєш серце?
Тобто, спершу вистрілюєш смертоносною зброєю, з тятивою, дулом чи райдужною оболонкою,
А потім ще й добиваєш -- руками, словами, пізніми випадковими смс чи спогадом.
Залишаючи мене наодинці із пам’яттю, ти зіштовхуєш мої рецептори із музикою,
З відтепер ненависним Бетховеном, Шубертом і Вівальді, з записом твого голосу на телефоні.
Ти назавжди залишила тепло на моїй подушці, заперечивши цим усі фізичні закони.
Ти ніколи не любила фізику.
Може, тому в мене залишилося стільки твого волосся,
Довжелезних ниток моїх споминів, тонесеньких ланок, що зв’язують наші серця, бодай в пам’яті.
Якщо чесно, тепер я теж ненавиджу фізику,
усі ті нескінченні формули, гіпотези й графіки,
наскільки ж непотрібні, як вірші, що роблять людей нещасними.
Я перестав вірити у їхню святість, коли один академік на чергове запитання про кінець світу сказав: «Як фізик – не вірю, як людина – сподіваюсь».
Що примушує людей креслити атомну зброю?
Ось уяви: весна, під стріхою щебет, соловейки зустрічають перше тепло весни. Вони радіють, перестрибують з гілки на гілку, гелгочуть, ніби гуси, щойно набраною у дзьоб водою, а в нього на аркуші А4 креслення кінця світу, новий завіт війни.
І все це через того Вівальді, його «Пори року», через Шуберта і Бетховена, заради запису твого голосу на телефоні.
ID:
383938
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 10.12.2012 20:40:01
© дата внесення змiн: 10.12.2012 20:40:01
автор: А.Чурай
Вкажіть причину вашої скарги
|