ти мені, Боже, даруєш цю зиму
наче я маю нагоду ще жити.
наче мене, як маленьку дитину
спонукає свято диво творити.
як же скажи мені, Боже, вірити?
коли казок взагалі не буває...
як душу безтурботністю тішити,
коли як день прожити не знаю?
я руки простягаю до неба,
і молю всім серцем щодня :
моя єдина суцільна потреба -
це не дарма прожити життя...
а я всі дні витрачаю на мрії,
на душу, що заліковує словом.
і себе пережити я змушую
біль мовчання Твого німого.
Господи, дай же натхнення,
я вже не прошу кохання...
просто дай змогу моєму серцю,
римованим зробити зізнання...
