Ти голкою тоненькою проходиш попід шкіру,
Зворушливим віршем приносиш знову віру,
Малесенькою скабкою у серці поселяєшся
І безперечно маєш душу чи, може, помиляюся?
То хто ж ти? Просто скажи, хто ти!
Припини потопати в одному і тому ж болоті.
Назви себе, назви хоч якось:
Ти - вітер, печаль, нещастя, радість?
Питання, відповіді, тисячі́ питань
Танцюють-крутяться у вирі намагань
Достукатись до серця і до душі глибин,
Але туди добратися - по тисячі драбин.
Ми всі в житті поранені - хто словом, хто ножем,
Фіктивна несамотність - не лікувальний крем.
Вона тебе вбиває, та й не лише тебе,
Сьогодні це так боляче, та кажуть, все мине.
Ще кажуть, МИ минаємо - як сніг або як сни:
Як сонце і як зорі, прощаються вони.
І лиш одна різниця між нами усіма:
У сонця й зір є пам'ять. У нас її нема.
Коли минем, прощаючись, забудемо себе,
А потім знов народимось: росою, нектарем,
Людиною, собакою, чи квітами, дощем,
Або словами, реченням, рядками із поем.
Фіктивна несамотність - не ширма то твоя,
Тебе я бачу наскрізь - твої я почуття,
І як би не старався, від мене не втечеш,
Проберусь попід шкіру - уже не проженеш.
У серце я потраплю, в зараженую кров,
У зір і в твої очі - і ти побачиш знов
Себе таким, як був ти, - без бруду чужих доль.
Я можу врятувати - лиш тільки ти дозволь.
8.02.2012 р.
ID:
378645
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 18.11.2012 18:36:47
© дата внесення змiн: 18.11.2012 18:36:47
автор: Анастасія Мосевич
Вкажіть причину вашої скарги
|