стільки хвилин в купі з лай**м,
що через край з нас всіх вилазить,
воно лізе на вулиці, і за столом,
за бесідою, наче проказа...
за кожним поглядом, словом і жестом,
ми переповнені, нашпиговані голови,
в нас все людське - давно стало протестом,
здавалось, для чого ми створені??
Я, наче одна крапля під час зливи…
Холодна. Сама і водночас до купи із ними.
Я прозора, все на зовні — всі спазми,
Ласий шматочок, пошитий у блазні.
До сірого асфальту, а потім — зникнути.
Зникнути в мілкому камінці, водою увійти
До іншого життя. Там може амнезія?
Там може всю мою прозорість серця
Замінять відсутністю такого взагалі?
І я, нарешті, бездушною тварюкою залишусь
Із сірим щебенем на самоті…
