Правило №1 Карни - навчитися забувати.
Правило №2 Карни - навчитися забувати.(с)
Прокидатися зранку спочатку було нестерпно важко. Прокидатися з думкою про те, що немає заради чого. Кого? Таллінська осінь, підозрюю, не сприйме мене, так само, як і я її. У вересні Карна носила світло-зелену сукню, вона була надто літня, але на всі мої зауваження Карна тільки сміялась. З нею я насміялась на все життя! Це було божевілля просто. Ще, в тому ж вересні вона мала рідний колір волосся. Русий. Воно було, як пшеничні хвилі котрі ми бачили по дорозі. Що дивно, вона ні на що не жалілась. Єдине що було за вересень сказано про стан – це те, що їй занадто добре, але вона хоче відчувати себе живою. Після цього ми знайшли якусь прострочену фарбу для волосся в магазині на околиці міста… Намішали всього, що тільки змогли знайти крім неї. Вона була чорна, Карна сміялась, що стане готом і почне славити сама себе. Але коли волосся висохло, колір був таким, який стоїть мені зараз перед очима: темно-синій, майже вороний. І що мене здивувало – волосся не випало наступного ж дня. Мені подобалося плести кіски і просто плутати його, воно все одно завжди розсипалось… В руках було неначе шовк. Тим вереснем Карна почала ховати плечі, котрі також синіли. І ближче до кінця – почала мерзнути. Її шкіра покривалась сиротами і вона щосили хукала на неї, а потім лоскотала мені шию. Таллінський вітер тільки байдуже зриває шарфа і летить кудись.. Десь до моря. Карна любила собі весь світ, а мене дратують естонці. Дратують і ті, хто намагається заговорити. Більшість нових знайомих вважають, що німота це фішка. А мені просто не хочеться. Того вересня малолітня Карна розказувала мені такі речі, про які я навіть здогадуватись не могла. Я казала їй що стара і дурна, а вона це підтверджувала і знову починала сміятись. Хапала мене за руку і витягувала надвір. Там було уже холодно, але з неї виходило тепло. На початку жовтня вона полізла під міст. З тією-таки фарбою. Не знаю, що вона там написала чи намалювала, бо «це величезна, світового масштабу таємниця, не запитуй і мовчи». Щоб її слухали Карна любила завжди. Вона особливо не любила говорити, але коли її слухали, то ставала богоподібною.
Тієї осені Карна тулилась, засинаючи, до мене і про щось говорила уві сні. В середині ночі, коли місяць підіймався і світив їй в обличчя, мені доводилось лягати на землю. Це було справедливим. І нормальним. А зранку – цілувала її заспані очі і дякувала Богу за те, що Карна прокинулась. Тієї осені в місті було небезпечно, але ми проводили там ночі. І я, по натурі, мирна людина виміняла в якогось дивного чоловіка свого телефона на ножа. Думка про те, що з нею може щось трапитись була мені найгіршим нічним кошмаром. Таллін не продюсує сни… Карна особливо любила всілякі забуті богом і людьми магазини. Ми приходили вночі, вмикали скрізь світло і вона бралася чаклувати. Очі горіли як вогники, погляд був наївним, а сама вона була неначе ангел. Я, іноді, не в змозі втриматись обіймала її і несміливо цілувала теплу шкіру. Карна червоніла і тільки довірливо поглядала в мою сторону продовжуючи свої пошуки. В такі моменти я боготворила її. І те, що сталося згодом не мало б статися ніколи.
Таллін відбирає мене у мене день за днем і я цьому радію. Тут чуже місце. Але і скрізь буде так само. Холодно і фальшиво.
Тієї осені Карна куталась в красиві хоч і застарілі речі і миттю знімала їх. Їй так само було холодно. Уже не ховала плечі. І шкіра була безкровна. Біла, але все ще тепла. Я цілувала її руки і коліна з чималими синцями. Тієї осені вона іноді плакала, а я постійно спала на підлозі. Кожен новий день і кожна хвилина з нею ставали для мене дивом. Доводилось боротись з собою так, як ніколи раніше, щоб не тримати її в обіймах весь день.
Таллін захоплює мене і плює мені в обличчя відсутністю чогось зрозумілого. Карна тієї осені не хотіла нікуди їхати і казала, що житиме сто років. Сміялась крізь сльози і розгулювала голою по будинку забувши про все на світі. Але ніколи не казала, що болить.
Осінь номер один.
Її немає. НЕМАЄ. НЕМАЄ…
Як не може бути тієї богоподібної істоти, що витягнула мене з петлі часу і життя?
Таллін скоро жбурлятиме в мене сніг. Але і це не змінить тієї осені. Тією осінню Карна сміялась і рвала на собі шкіру. Мені ж - дерло на серці.
«Правило один, - сказала вона мені, - правило один! Найголовніше. Чуєш? Слухаєш? Навчися забувати. Чуєш?»
Таллін мучить мене. Мене дратують його вулиці і мимовільні усмішки. Мене дратує його осіння меланхолія. Я пам’ятаю правило. Але мені немає більше кого слухати.
Таллін мовчить в унісон.
