Єдине, що від неї залишилось – фото.
Дуже особливі фото….
Я тоді шалені гроші
заплатив за послуги популярного
львівського фотографа.
Я завжди вважав,
що найкращі фото –
спонтанні, незаплановані.
І ось це їхнє «зайняти позицію»,
« усміхнутися» –
мить, яка фіксує тільки
твоє обличчя чи фігуру…
А я любив живі емоції.
Просто вона дуже запалилась
цією ідеєю,
бо «і Яна з Юрком фоткались
і Катя З Тарасом.
Я теж хочу! Ми що, не такі ж закохані?»
І я послухав її.
Подарував їй love story.
Особливий одяг у неї –
не по-весняному
літнє платтячко,
довгі панчохи
під колір моєї краватки.
Кучерики.
(А я до цього ніколи не бачив такої зачіски в неї!)
І очі підвела голубим олівцем,
хоча зазвичай робила чорні контури.
У мене нагельоване волосся.
І красивий масивний перстень.
Ми сидимо на лавочці,
ніби розмовляємо одне з одним.
Ми йдемо по вулиці,
взявшись за руки.
Я стою біля стіни,
вона схиляє голову на моє плече.
Я сиджу на тротуарі,
а вона цілує мене в голову.
Вона спрямувала погляд в нікуди,
я обнімаю її за талію.
Вона наблизила своє обличчя до мене
для поцілунку.
Ми цілуємось.
Ми дивимось в об’єктив і усміхаємось.
Все красиво і ефектно.
Безперечно.
Я вдячний їй за це.
(Де мої цигарки?)
Це були зафіксовані
таки лише наші постаті.
По-моєму тепер скрізь можна спостерігати даний маскарад, ігри, виставлення на показ......та мені здається, що коли б почуття були щирими....все було б по особливому - не так як хочуть і мають всі.....
Сподобалось, гарний задум
Айві (уже не poison) відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ну так, героєві ж здавалось, що все по-особливому...
Дякую.