Я ходив до школи босим –
за десять верст пішки.
Вивчав «Кобзаря», «Енеїду»
при каганцях і свічці.
Та Матір Божу
Отця Святого не знав, грішник.
Став від зневіри нечестивцем
ще у дитячому віці.
Напризволяще покинув
діда та сліпого батька,
Рідну землю,
де орали трударі-гуцули,
Соромився мовити уголос:
- Родина моя козацька.
І небо, трава і люди
мене забули.
Носив біду-неміч
на будовах від Ангари до Бугу,
Звик до казарми,
жив у багнищах із бруду.
Три рази помирав у вогні
і під скалпелем хірурга.
Приймав замість ліків опіум.
Колінкував чорту, обіймав Іуду.
Чужинцем, без імені, запускав ракети,
розстрілював танки.
Клявся на сталі і крові,
наче середньовічні мамелюки.
На свята погордо носив
почесні відзнаки.
Тепер сміються знайомі,
бавляться ними онуки.
Що маю на старість?
- Лише прикрощі та каліцтво.
У серці – біль за минулим,
кара нестримана і грізна.
Каюсь у тім, що винен.
Хай згине горе безвісно.
А радість, любов і квіти
залишаться для Вітчизни. 2002 рік
